Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

чотири вітри. Тепер легше буде мені помирати…» Важко нам, вірний друже Миколо, з тобою розлучатись. Хто ж нам буде розповідати так, як ти розповідав про нашу історичну бувальщину: про козаків-запорожців, про Мамая і його могилу, про кіш Дорошенка, про по полю розкидані могили… Тяжко нам тебе пращати і залишати в Надлаку, проте твоє коротке, але змістовне життя завжди буде прикладом для всіх нас. Дух твій бойовий, лицарський залишиться з нами на все життя. Ти помер славною смертю воїна, і за це тобі Слава і вічна пам’ять![141]

Ставши струнко, Хмара віддав честь. Тоді витягнув із Миколиної кобури червону китайку і накрив небіжчикові очі. Після цього попрощались й інші. Коли труну закрили, пролунала команда і всі виструнчилися. Над могилою схилився жовто-блакитний прапор. Тричі пролунав салют. Так біля церкви в Надлаку виросла нова могила борця за волю України. На дубовому хресті долотом зроблено надпис: «Микола Бондаренко, 1896–1921».

Недовгою виявилася повстанська стежка Миколи Кібця-Бондаренка. Та за цей час він устиг уславитися. Пам’ятаймо цього хороброго чоловіка.

8. Звенигородський кошовий Семен Гризло

Завдяки Іванові Макаровичу Гончару до наших днів дійшла надзвичайно цікава групова світлина, найпевніше 1917 року, — світлина драматичного гуртка с. Гусакового Звенигородського повіту. На ній — 19 козаків і козачок, а також мала дитина. Всі одягнуті святково: у вишиваних сорочках, хлопці — в шароварах і високих козацьких шапках, дівчата у намисті та вінках, в очіпку лише одна — дружина вчителя з с. Моринців. Всі молоді та юні, середній вік — близько 18–20 років. Збереглися і їхні імена: Грицько Оксененко, Параска Сіваченко, Павло Русалівський, Юхим Котенко, Сергій Вавела, Настя Русалівська, Купріян Козоріз, Оксана Русалівська, Грицько Харсун… Обличчя — чисті, спокійні. Молодь певна себе, своєї краси і чистоти. У третьому ряду в центрі — учасник гуртка з Кальниболота Семен Гризло. На лавці ліворуч сидить майбутня його дружина — Ярина Русалівська з Гусакового.

Яку виставу грали в той день гуртківці? Може, про нещасливу любов?

Чи знали вони, що доля готує їм не мелодраму, а багатоактову трагедію? Чи розуміли, що стоять вони на межі, коли треба брати до рук зброю і стріляти першим?

Які їхні долі? Чи всі вони після революції 1917 року опинилися по один бік барикад? Чи, може, хтось, піддавшись на більшовицьку агітацію, підняв руку на Батьківщину? В останнє повірити важко, адже з фотографії дивляться такі прекрасні обличчя української молоді.

Певно знаю лише, що учасник гуртка Семен Григорович Гризло з Кальниболота, козак із неслухняним русявим волоссям та закрученими догори вусами, став значною постаттю в історії нашої Батьківщини — першим кошовим відродженого українського козацтва.

Народився він, швидше за все, наприкінці 1880-х років. Служив на Чорноморському флоті. Брав участь у повстанні на броненосці «Потьомкін», за що був засланий до Сибіру. Повернувся на початку 1917-го. Належав до партії соціалістів-революціонерів. Мав організаторський талант, був енергійним і діловим. Звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко характеризував його як «дуже толкового, розумного чоловіка».[142]

Учасник революційних подій на Звенигородщині Іван Тримайло давав таку оцінку: «Гризло був здорової будови, красень-козак, чуприну носив підстрижену «під макітру», тобто по вуха. Він був сміливий і хоробрий — правдивий козарлюга… Гризло був щирої, доброї натури — бився за Україну, ніколи не числячись зі своїм життям. Коли дістане вістку, що вороги грабують селян, то не питає, багато ворожої сили чи ні, а зараз же кличе: «Брати, готуйтеся до бою бити нашого ворога!»[143]

А ось як оцінив Гризла інший його земляк — Юрко Тютюнник, який із великою ревністю ставився до успіхів отамана: «Невисокого зросту, русявий, дуже рухливий; років коло 30; до того часу був писарчуком при волості й, здається, деякий час учителем «школи грамоти». Він мав неабиякий організаторський хист, але малоосвічений, кар’єрист і недалекозорий. Служив при війську в обозі писарем та каптенармусом».[144]

Даючи цю характеристику, Тютюнник не зумів приховати своєї недоброзичливості: оце «писарчуком при волості» та «в обозі каптенармусом» він, зрозуміло, сказав не з метою підняти престиж Семена Гризла, а якраз щоб принизити враження від діянь звенигородського кошового на фронтах Великої вітчизняної війни проти російських окупантів.

Що б не казав про свого земляка Юрко Тютюнник, так чи інакше Семен Гризло ввійшов в українську історію як один із перших організаторів Вільного козацтва: вже в березні 1917 року він очолював його Кальниболотський курінь.

У березні у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому кальниболотського курінного обрали кошовим отаманом Звенигородського повіту. Слід відмітити, що на користь Гризла зняв свою кандидатуру перший організатор Вільного козацтва Никодим Петрович Смоктій.

На з’їзді ухвалено постанову, в якій зазначалося, що Вільне козацтво організується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу, що Вільне козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші вісімнадцяти років. Зверталася увага, що до козацтва не можна приймати людей, ворожих українській справі, а також караних судом за злочини.

Юрій Тютюнник зазначав, що «вже тоді Вільне козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємних відношень».[145] У той час коли соціалістичні вожаки Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограда, Вільне козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. «Вільне козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні».