Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

Ми знову йшли мовчки і рахували. Зробили три тисячі триста сорок два кроки, обійшли якесь велике озеро і попали на заболочений луг. Коли ми переходили через струмок по колоді, Бруно впав у воду. Знову ж винен був я. Пройшли три тисячі триста вісімдесят шість кроків і зупинилися перед залізничним насипом.

— З того боку неодмінно має бути скарб, — промимрив я, але ніхто мені не йняв віри. Ми ще довгенько поневірялися. Група перешіптувалась. Вони хотіли мене відлупцювати, якби я завів їх у болото.

Раптом зовсім близько почулися голоси.

— Гаррі! — закричали ми і навіть спробували бігти, але не змогли. І як це ми опинилися за нашим сараєм? Дві інші групи давно вже повернулися, попоїли і навіть каструлі вишкребли. На наше щастя, Гаррі залишив для нас трохи їжі.

— Де ви ходили? Вже дві години, як ми тут. Гаррі вже став побоюватися за вас, — галасували всі навколо нас.

А моя голодна група сиділа на землі і наминала манний суп. Я став доповідати Гаррі.

— Навіть не знаю, чому так сталося, — почав я.

— А покажи мені на компасі, де північ, — звелів Гаррі.

Я показав. Гаррі сплеснув руками:

— Якраз навпаки! Стрілки компаса спеціально пофарбовані в різні кольори.

— Мене ж не було тоді, коли ти пояснював, як треба користуватися компасом. Я саме хворів на свинку.

Але ж хіба це виправдання для них?

Мов на зло, скарб розшукала дівчача група, яку вела та чванькувата Зігрід. Мою валізу! Після гри я ніяк не міг зачинити валізу. Мама наклала мені дуже багато необхідних речей, але я ними так і не скористався. Згодом Зігрід написала такий допис до нашої стіннівки:

«Наше змагання слідопитів.

Ми мали знайти скарб. Ним була порожня валіза Альфонса Ціттербаке. Наша група перемогла. А Ціттербаке повів свою групу не в тому напрямку. Вони дуже потомилися, бо багато ходили. Ціттербаке не знав, де північ, і неправильно порахував кроки. Тепер усі називають Ціттербаке Альфонсом-Скарбошукачем. Подорож була чудова. Нам було так весело!»

Отаке написала Зігрід. Той допис читала вся школа. Я розповів про все татові. Він каже, що то критика. Критика, мовляв, гарна річ, а самокритика ще краща. Але я іншої думки. Хіба у всьому винен тільки я? Винна валіза, а напхала її так мама. Тато каже, щоб у наступний похід я не брав стільки речей. Про це він поговорить із мамою. Ту Зігрід я теж критикую, — більше не розмовляю з нею. А всі на мене сердяться. Хіба це справедливо?

Якось Бруно спала думка, що ми з ним могли б частіше радитись, наприклад, коли виконуємо домашні завдання. Якби був телефон, то можна було б подзвонити і запитати, як розв'язати задачу з арифметики. Ми могли б також передавати один одному таємні телеграми. «Будь ласка, привітай тьотю Емілію» могло б означати: приходь о третій до грота в парку. Чи щось подібне. Така ідея спала на думку Бруно тому, що наші будинки поруч. Вона мені теж сподобалася.

— А де ж ми візьмемо телефон? Пошта, напевно, нам його не поставить.

— Навпаки, вона й знатиме про це. Зробимо потай. Це ж чудово!

— А коли буде проводити не пошта, то де ми візьмемо телефонний апарат?

Бруно розповів мені про мотузяний телефон. Це робиться так: до обох кінців довгого шматка шпагату прикріплюють по кришечці від коробки з-під вакси або чогось іншого. Над кришечками натягують пергаментний папір.

Все це ми проробляємо. Бруно іде в один куток кімнати, я — в інший. Кришечку тримаю біля вуха.

— Нічого не чути, — кажу я.

— Зараз буду шкрябати.

Бруно шкрябає по паперові. Справді, в коробочці шарудить. Чути досить чітко. Потім шкрябаю я. Бруно теж чує. Тепер Бруно притуляє свою кришечку до рота і щось говорить. Спочатку я не розумію нічого. Та коли він починає говорити голосніше, чути добре:

— Чудовий телефон, правда ж, Ціттербаке?

— Так! — кричу я.

Бруно теж зрозумів. Це ж так просто! Папір, шпагат, коробочка з-під вакси — і телефон готовий.

— Протягнемо шпагат від квартири до квартири і тоді зможемо розмовляти, коли захочемо. Пошкрябав, і другий бере коробочку.

Ми вийшли у двір. Наші будинки стоять зовсім поруч. Бруно живе на першому поверсі, я — поверхом вище.

— А тепер давай протягнемо шпагат через двір від квартири до квартири, — запропонував Бруно.

Спочатку ми позв'язували шматки шпагату, щоб вистачило від будинку до будинку. Вийшло багато вузлів, і я побоювався, що буде погано чути. Почали з моєї кімнати.

— Треба просвердлити у вікні дірку, — сказав Бруно.

Мені не хотілося цього робити, і я запропонував:

— Можна причепити телефон до вікна знадвору. Коли ти подзвониш, я відчиню вікно, і будемо говорити.

— А якщо я подзвоню вночі? Тоді ти не почуєш і не відчиниш вікна.

— А чому це вночі? — здивувався я.

— Ну, коли влізе злодій або так просто…

Це мене переконало, і ми стали свердлити дірку. На жаль, ми зламали татів свердел, та хоч те добре, що зламався він у ту мить, коли робота була майже закінчена.

Приладнавши телефон у мене, ми заховали його під ліжком, а другий кінець шпагату опустили надвір. Тепер треба протягти його в кімнату Бруно.