Читати книгу - "Ге, людина з Моого, Ота Шафранек"

— Можеш винаходити собі й на Моого, — відказала Геленка. — Адже там Землю ти не зрадиш. А я тут думатиму про те, що ти щось винайдеш.

— Ти можеш думати про це й на Моого і їсти морозиво з Морозивної вулички.

— Чого це ти весь час посилаєш мене на Моого? Можеш про мене так не турбуватися.

— Мушу, бо наші доручили це мені.

— А цікаво, що ти їм скажеш, коли я буду на Моого?

— Що ми вже здихалися тебе. Хоч відпочинемо від тебе.

— Слухай-но, а вони сьогодні не телефонуватимуть?

— Ні, а якщо й зателефонують, то нічого страшного. Незабаром когось із нас вони все одно вже не застануть, отож нехай звикають. Полонений Ге, — несподівано звернувся до мене Ладіслав, — слухай мій наказ. Бери присутню тут Геленку, добре дбай про неї й пильнуй її. Пам'ятай, що це незвичайна жінка, вона гадає, що зостанеться тут, коли тут не буде вже нікого. І заприсягнися: як тільки я винайду захист проти променів, а я в цьому теж заприсягаюся, що винайду, ти запитаєш її, чи хоче вона додому. Якщо скаже, що хоче, привезеш її назад. Дай у цьому велику мооганську обітницю, що приставиш її на Землю, до Праги, навіть якби вона й не хотіла.

Я вирішив не заприсягатися, поки не вислухаємо й Геленку. Вона задумано дивилася на нас і за звичкою гризла кінчик коси. Хвилю мовчала, а тоді мовила:

— Не знаю, парубче, але, мабуть, усе ж таки було б краще, якби ми ночували вдома. Що, коли раптом подзвонять наші?

— Зараз ідеться про те, — Ладіслав трохи не кричав, — що скоро ти вже взагалі не ночуватимеш удома. Ти будеш спати на Моого.

— Буду спати на Моого, я буду спати на Моого; буду все знати, що де готується, і спати! І на Моого! Ми взагалі нікуди не зрушимо з Землі. І решта. Ге, ми не дозволимо тут мооганам шурубурити. Або повідомите про своє прибуття самі, або це зробимо ми.

— Так не годиться, — мовив Ладіслав, який знов мусив підкоритися Геленчиній незалежності. Свою пропозицію він висловив як прохання не. робити мооганам ніякої шкоди й більш нічого. — Так не годиться! — сказав він. — Це було б нечесно!

— А якщо вони змовляться проти людей і якщо пустять промені, це буде чесно?

Я покликав офіціанта й зажадав, щоб він подав нам рахунок. Коли я платив за вечерю, біля нашого столу нищечком з'явився підпилий добродій. У руці він тримав низьку бакласту пляшку, оплетену соломою.

Коли офіціант пішов, він низько вклонився в Каролінин бік. При цьому він утратив рівновагу й трохи не впав, але виголосив кілька пишних слів.

— Панно, — звернувся він до Кароліни, — ви зволили мене подужати, а я не належу до невдячників. Будьте такі ласкаві, прийміть моє рожеве вино. — Відтак розгойдав пляшку, мов дзвін, і подивився на мене. — Панні й дітям! — сказав він і кинув мені пляшку.

Пляшка полетіла боком, ще трохи — і вона була б вислизнула мені з рук і розбила дзеркало.

Я тримав у руках оплетену пляшку й дивився добродієві просто в вічі.

— Вельмишановний, я тут такий самий гість, як ви, і не маю права прислуговувати. Це право я вельми шаную. Якби ви в такий образливий спосіб кинули пляшку офіціантові, я зажадав би, щоб ви попросили вибачити вам. Для себе я цього не вимагаю.

З вигляду підпилого добродія було видно, що він зовсім не розчовпав, про що я йому кажу. Іще дужче роздратувала його Кароліна. Вона з вдячністю прийняла рожеве вино й сказала:

— Я рада, що маю тепер чим вас обдарувати. Ви не можете погребувати моїм дарунком. Це дрібничка, але я певна, що вам вона припаде до вподоби.

Ми залишили ошелешеного добродія наодинці з його рожевим вином.

Надворі був погожий вологий вечір. Над дахами сріблилася імла. Наш автомобільчик оточила юрма пражан. Ми знову скористалися знаменитою Ладіславовою порадою й дісталися до нього з протилежного хідника.

Він уже світився барвою спиртового полум'я. Ми хвилю постояли посеред вулиці, дозволивши собі розкіш помилуватися цим видовищем.

Тільки-но ми рушили, як у дзеркальце мені вдарив рефлектор. Йозіфек сигналив з мотоцикла, щоб ми зачекали.

— Куди тепер поїдемо? — закричав він, не вимикаючи мотора.

— До дітей, — відказала Кароліна.

— Тоді показуйте дорогу, — сказав Йозіфек і здав назад.

Ми поїхали.

— Ге, про яке це ти казав право? — звернулася до мене Геленка.

— Коли?

— Ти сказав: «Я не маю права тут прислуговувати. І я це право вельми шаную», — сказав ти.

— А, згадав. То я сплутав Землю з Моого. У нас, щоб здобути право прислуговувати в публічному приміщенні, треба мати особливі здібності — спритність, інтелігентність і дар розважати людей. Інакше цю роботу виконував би кібернетичний слуга, як удома в кожного мооганина.

Прислуговувати на Моого — це велика честь.

Перед нами дедалі меншало ліхтарів, а над нами дедалі більшало зірок. Ладіслав наполягав, щоб я спинив автомобільчик і показав на небі Моого.

— О цій порі року Моого немає на вашому небі.

— Скажи, Ге, що ви робитимете, коли ми вас скинемо? — запитала несподівано Геленка.

— Коли ви скинете нас із Землі?

— Та ні. Ти ж знаєш, що я маю на увазі.

— Знаю, Геленко. Я не вимагаю, аби ви мовчали про нас. Ти заявиш про нас, я гадаю, що це зробиш тільки ти, але мені здається, що тобі ніхто не повірить. А якщо й повірить і нас почнуть шукати, ми щезнемо в повітрі. Нас усюди шукатимуть і не знайдуть, а ми будемо тут.

Дуже легко, певно, знайдуть моогани того, хто їх зрадив. Вони не мститимуться, бо їм помста невідома, не каратимуть тебе,