Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

знав тоді, що ця маленька хитрість втягне мене в політику. Звісно, одразу склалися окремі фракції — домогосподарок, механіків, техперсоналу і т. д. Парубки і незаміжні дівчата, які жили в гуртожитку, теж відчули, що доведеться скласти фракцію, бо начальство постановило нове правило: жодних дівчат у чоловічому гуртожитку. Це ж просто смішно. Зрештою, ми всі дорослі люди! Хто придумав таку дурню? Слід було зробити політичний жест. Ми обговорили ситуацію, і мене вибрали в «міську раду» представляти інтереси мешканців гуртожитку.

Я «прослужив» у ній років півтора. І от якось говоримо ми про щось із Гансом Бете. Він був членом великої адміністративної ради, і я розповів йому про свій фокус із жіночою сорочкою й капцями. Він засміявся: «Так от як ти потрапив у міську раду!».

Історія така. Покоївка відчинила мою кімнату, а там — ой, що це: схоже, що хтось спить із цим хлопцем! Вона доповіла начальниці, та доповіла лейтенанту, лейтенант доповів майору. «Інцидент» дійшов до генералів в адміністративній раді.

Що робити? Вони подумають. А тим часом яку інструкцію спустили вниз: від майора до капітана, від капітана до лейтенанта, від лейтенанта до покоївки? Зробити вигляд, що нічого не трапилося, усе акуратно скласти й подивитися, що буде. Наступного дня все повторюється. Чотири дні вони сушили голову, що ж робити…

Зрештою постановили: жодних жінок у чоловічому гуртожитку. А це спричинило таке збудження в низах, що довелося вибрати когось представляти інтереси…

Розповім трохи про тамтешню цензуру. Начальство вирішило зробити щось абсолютно незаконне — перлюструвати листи, які йшли в межах Сполучених Штатів. Жодного права на це вони не мали. Тож треба було запровадити це дуже делікатно, під виглядом добровільного рішення. Ми всі «добровільно» погодилися не заклеювати конверти, які відправляли у зовнішній світ, і дозволили відкривати ті, що приходили на наші імена. Ми залишали свої листи у відкритих конвертах, і цензура заклеювала їх, якщо вважала, що все окей. Якщо, на їхню думку, щось було негаразд, то лист повертався відправнику з припискою, що тут є порушення такого-то і такого-то параграфа нашої «угоди».

Так дуже делікатно всім нашим ліберальним науковцям нав’язали цензуру й обклали їх правилами. Нам можна було висловлювати зауваження на адресу адміністрації, ми могли написати листа своєму сенатору й поскаржитися, якщо нам щось не подобається. Нам сказали, що повідомлять, якщо будуть виникати проблеми.

Отже, наступає перший день при цензурі. Дзвонить телефон: дзи-и-и-нь!

— Слухаю?

— Будь ласка, спустіться вниз.

Спускаюся. Питають:

— Що це таке?

— Лист від мого батька.

— А це що?

А в конверті — розлінієний аркуш і крапки — чотири під лінією, одна над лінією, дві під, одна над, одна під, одна над…

— Що це? — питають.

— Це шифр, — кажу.

— Ах, це шифр! А що тут написано?

— Не знаю.

— А який ключ? Як це розшифрувати?

— Ну, я не знаю.

Тоді вони питають:

— А це що?

— Лист від моєї дружини, тут написано: TJXYWZ TW1X3.

— І що це означає?

— Ще один шифр.

— І який ключ?

— Не знаю.

— Ви отримуєте шифри і не знаєте ключа?

— Саме так. У нас така гра. Вони присилають мені зашифровані листи, а я намагаюся їх розшифрувати — хто кого, розумієте? Вони придумують шифри, не кажуть мені ключ і присилають листи. А я маю їх розшифрувати.

Згідно з правилами, цензори не могли заважати звичайному листуванню, тому вони сказали:

— Добре, скажіть їм, будь ласка, щоб присилали ключі.

— Але я не хочу знати ключі.

— Нічого страшного, ми будемо їх виймати.

Так і домовилися. Усе гаразд. Наступного дня я отримую листа від дружини: «Дуже важко писати, таке відчуття, що [ ] визирає з-за спини». І на місці, де мало стояти слово, слід від гумки.

Спускаюся в канцелярію і кажу:

— Ви не маєте права чіпати вхідні листи, навіть якщо вам щось не подобається. Ви можете читати, але не можете щось викреслювати.

— Не смішіть нас. Невже ви думаєте, що цензори працюють гумками? Вони вирізають зайве ножицями.

— Ну добре, — кажу.

І пишу листа дружині: «Ти витирала щось гумкою в попередньому листі?». Вона відповідає: «Ні, я не користувалася гумкою, це напевно [ ]». І тут у листі вирізано дірку.

Я знову підійшов до майора, який за все це мав відповідати, і поскаржився. Це зайняло якийсь час, але я почувався свого роду делегатом, який має з усім розібратися. Майор почав пояснювати, що цензорам дали інструкцію, як діяти, але вони не завжди розуміють ситуацію, випускають з уваги, що треба діяти делікатно і т. д.

Зрештою він сказав:

— Хіба ви не бачите, що я дію з добрих намірів?

— Так, наміри у вас цілком добрі, — кажу, — але мені здається, що у вас мало влади.

— Ну, це ми ще побачимо, — відповідає майор. Хапає телефон, і все налагоджується. Більше дірок у листах не було.

Але виникали й інші проблеми. Якось, наприклад, приходить лист від дружини з припискою від цензора, що там був шифр без ключа і вони його вилучили.

Приїжджаю до дружини в Альбукерке, а вона питає:

— А де всі ці штуки?

— Які штуки?

— Окис свинцю, гліцерин, сосиски, білизна?

— Стривай, ти дала список?

— Так, — каже дружина.

— Так це і був шифр! Вони подумали, що це шифр — окис свинцю, гліцерин і т. д.

(Їй був потрібен окис свинцю і гліцерин, щоб зробити клей для зламаної скриньки з оніксу).

Усе це відбувалося в перші кілька тижнів, до того, як ми притерлися до цензури.

Якось я колупався з обчислювальною машинкою і помітив щось незвичайне. Якщо розділити 1 на 243, то вийде 0,0041152263374486…

Цікаво: перед 955 виникає невеличкий перекос, але далі все виправляється і повторюється за схемою.

І от відправляю я цей текст у листі, а він повертається до мене з припискою «див. §17б». Дивлюся в параграф, а там сказано щось у такому дусі: «Листи мають бути написані тільки англійською, російською, іспанською, португальською, латиною, німецькою і т. п. На використання інших мов слід отримати дозвіл». А потім написано: «Жодних шифрів».

Я доклав до листа записку цензору: на мою скромну думку, мовляв, це не може бути шифром,