Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

Джош знову кивнув і хитким підтюпцем побіг уздовж дзюркотливого струмка по дну урвища. Спираючись на ціпок, Марта повільно рушила слідом.

Вони йшли з півгодини. Під ногами хлюпотіло, чвакало, Марта послизалася на розмоклій глині, а далі яр круто звернув правобіч — і, добрівши за поворот, жінка й собака відразу побачили вогонь.

У цьому місці з яру був доволі положистий вихід, щоправда, поперек нього лежав напівзогнилий порохнявий стовбур. За тридцять кроків, зовсім недалеко, горіло чиєсь багаття.

…Полум’я наполегливо лизало сирі гілки, і ті тріскотіли від задоволення, спливаючи густим сизим димом. Запах живиці просочував усе довкіл, на самотній галявині світла й тепла, що казна-як утворилася в нічному лісі, панував тихий затишок — і Марті, а вона стояла, прихилившись до шорсткої кори бука-велетня на межі освітленого кола, усе це видалося страшенно потішним. Жінка ледь не розреготалася, тому Джош, який лежав поруч, перестав зализувати рани й заклопотано глянув на неї.

Поміркуйте самі: після всього, що скоїлося, після розтерзаних коней та забитого гайдука, після хрипіння, гарчання та божевільної гонитви по дну яру, після руки Кощавої на самім плечі й вискаленої пащі Сивого на Джошевому горлі… Після всього цього стояти, намагаючись не спиратися на розпухлу ногу, і думати: небезпечна та людина біля багаття чи ні?

І шкодувати, що надірвавшись у сутичці з Великим Здрайцею, ти не можеш залізти до кишені чужої душі без дотику до тіла хазяїна.

Хоча вона й раніше знала: відчутно не зачепиш — багато не винесеш…

— Ходи сюди, — не обертаючись, сказала людина.

Ще коли Марта стояла під буком, їй здався знайомим цей силует: широченні плечі, кремезний, збитий тулуб, кошлата нечесана голова; а коли вона слухняно підступила збоку та помітила зелені вогники, що на мить спалахнули в глибоко посаджених очицях, коли чоловік побачив, як шкутильгає Мовчун, — для сумніву не зосталося місця.

— Доброї ночі, сину мірошника, — тихо сказала Марта, незграбно вмощуючись біля багаття та простягаючи до вогню руки; а помовчавши, додала:

— Доброї ночі, Сивий…

Низькорослий мірошників син скуйовдив п’ятерицею копицю свого русявого волосся, і при відблисках багаття відразу стало помітно те, що вдень приховувало яскраве сонячне світло: срібні нитки пронизували густі пасма.

— Дай сюди… ногу, дай, кажу! Не тремти, не вкушу…

Судомно здригнувшись від останніх слів, Марта витягла вперед ногу — і дужі зашкарублі пальці щільно обхопили щиколотку. Жінка охнула, Мовчун, який лежав неподалік, стривожено підвів голову, але біль майже відразу вщух, швидкі дотики розганяли пухлину, Марта розслабилася, їй раптом захотілося спати… Але в цю саму хвилину мірошників син перестав розминати постраждалу ногу, і помітно послаблений біль усе-таки повернувся.

— Дні зо три покульгаєш, — заспокійливо буркнув Сивий, розім’яв із хрускотом пальці й кілька разів струснув своїми лаписьками, немов скидаючи краплі води. — Ціле все…

— Навіщо ти це робиш? — слова вихопилися самі собою, несамохіть.

— Що?

„А справді, що? — подумала Марта. — Навіщо врятував од вовків? Навіщо відпустив Джоша? Навіщо розпалив багаття?“

— Дурна ти, жінко, — Сивий підкинув оберемок дров у вогонь і в задумі втупився перед собою. — Ох і дурна… Тобі радіти треба, плакати від щастя, а ти з питаннями чіпляєшся! Чи тобі не однаково, чому живою залишилася?! Доживеш до ранку — вже щастя, до корчми Габершлягової доберешся — радість, зовсім із наших країв зникнеш — до кінця днів святкуватимеш… Біля нічного багаття правди не шукають, біля нього або сплять, або казки до ранку розповідають! Зрозуміла?

Марта нічого не зрозуміла. Найменше їй хотілося зараз розповідати чи слухати казки. А мірошників син, схоже, не жартував: він примружив свої зелені очі, відкашлявся, немов пробуючи голос…

— Жив собі в тутешніх місцях мірошник, — глухо проказав Сивий.

Жив собі в тутешніх місцях мірошник, із рядових млинарів. Стахом звався, Стахом Сокирою. Прислів’я в їхній родині побутувало: „У нас що не Сокира, то сокира!“ Млин у них був старий, ще прадідівський, але роботящий — народ звідусіль хмарою сунув. Хто зерно віз, хто по борошенце, а хто й просто так — із Гарклівськими Сокирами розумним словом перемовитися. Знали люди: дощі другий місяць не йдуть, корова розтелитися не може, чоловік чи хто там ще любити не хоче, усе в гречку стрибнути намагається, дитя нерозумне гнилим грибом отруїлося — йди до млина. Та не так собі йди, а з проханням, із горщиком пряженого маслечка, із козлиною спинкою вудженою, із монеткою срібною… гмикне старший Сокира в бороду, почухає потилицю та й піде мовчки до комори. Тоді чекай: кивне Сокира, повернувшись — твоє щастя, почне чоло морщити та відмовчуватися — йди додому та чекай дулі від долі!

Якось мужики в Сухих Садах відьму палили та зопалу й до млина припхалися. Гори, мовляв, чаклунське гніздо! Так Сокири — за сокири, підмайстри — за жердини, аж тут сухосадці бачать: із трьох навколишніх сіл народ хмарою суне. Хто з чим, але все по голові дістати намагаються. Своїх, мовляв, паліть, скільки влізе, а наших не чіпайте! Сухосадці вже й мандрівного ченця наперед виставили, той хреститься на млин, а старший Сокира ширше від ченцевих хрест кладе та ірже, мов кінь: благослови, отче, бо грішний я! Стенув чернець плічми: а хто не грішний, сину мій?! — та й чкурнув од гріха подалі.

На тому діло й скінчилося.

Минав час, лягали Сокири в землю рідного цвинтаря, що неподалік од їхнього млина був, і залишився мірошник Стах за старшого. Усе як у людей: дружина, троє дівок-помічниць, хлопець тринадцяти років підростає, спадкоємець, значить, знову ж таки — господарство!.. На додачу то олії принесуть, то меду, то ще чого, а Стах Сокира піде до комори, посидить там, потім повертається — кивати чи відмовчуватися…

Ну, та про це вже мовлено!

Полював якось