Читати книгу - "Плавучий острiв"

— Чи маєш, старий, при собі монету в п’ятдесят тисяч франків?

На дозвіллі учасники Мандрівного квартету зазнайомились де з ким, упевнені, що їх скрізь приймуть радо й гостинно. Та, зрештою, після рекомендацій гучноголосого Менбара хто б не виявив до них найбільшої люб’язності?

Перш за все вони відвідали свого земляка Атаназа Доремюса, професора танцю, грації й гарних манер.

Цей славний чоловічок мешкає на правому боці острова, де наймає за три тисячі доларів скромний будиночок на Двадцять п’ятій авеню. Стара негритянка прислужує йому за сто доларів щомісячно. Він просто у захваті, що заприятелював з французами… з французами, які роблять честь Франції.

Йому сімдесят років, він худорлявий, сухоребрий, маленький на зріст, має жваві очі, ще цілі зуби, густе волосся, що закручується дрібними кучерями, сиве, так само як і борідка. Ходить він поважно, розмірено, випнувши груди і виструнчившись, руки тримає закруглено, трохи вивертаючи ноги в бездоганних черевиках. Наші артисти з великою охотою ведуть з ним розмову, старенький радо підтримує її, бо він у такій же мірі балакучий, як і вишуканий.

— Який я щасливий, любі мої земляки, який я щасливий, — повторює він безперестанку під час першого візиту, — який я щасливий, що бачу вас! Це просто чудово, що вам спало на думку оселитися в цьому місті! Ви про це не пошкодуєте! Тепер, коли я став тут постійним мешканцем, я навіть не розумію, як можна жити інакше!

— Аз якого часу ви тут, пане Доремюсе? — питає Івернес.

— Уже півтора року, — відповідає професор танцю, переставляючи ноги, щоб прибрати другу позицію[64]. — Я тут від початку заснування Стандарт-Айленду. Завдяки прекрасним рекомендаціям, які я одержав у Новому Орлеані, де тоді жив, я зміг запропонувати свої послуги Сайрусові Бікерстафу, нашому любому губернаторові, і дістав його згоду. З того благословенного дня утримання, яке я одержую за керування школою танцю, грації й гарних манер, дає мені можливість жити тут…

— Як мільйонер! — підхоплює Пеншіна.

— О, тутешні мільйонери…

— Знаю, знаю, дорогий земляче. Але, як дав нам на здогад головний інспектор, учні не надто ретельно відвідують заняття у вашій школі?

— Це правда, я маю учнів лише в місті й виключно серед молоді. Американці впевнені, що вони обдаровані з народження всією потрібного грацією. — Тому молодь воліє краще брати уроки потайки, і я потайки втовкмачую в них добрі французькі манери.

Кажучи це, він привітно посміхається, маніриться, прибирає граційну позу. Старий трохи смішний, трохи дивак, дещо самозакоханий, глибоко переконаний, що він успадкував мистецтво Вестріса[65], так само як і традиції Брюмеля й лорда Сімора[66]. Та в очах артистів він їхній співвітчизник-річ особливо цінна за кілька тисяч миль од Франції.

Четверо парижан розповідають йому про свої останні пригоди, про обставини, які привели їх на плавучий острів, про те, як Калістус Менбар затяг їх сюди — саме так, затяг, і що судно вибрало якір за кілька годин після того, як вони на ньому опинилися.

— Поведінка нашого головного інспектора мене зовсім не дивує, - каже старий професор. — Це чергова витівка в його стилі. Та від нього й не такого можна сподіватися! Справжній син Барнума, що врешті скомпрометує Компанію… безцеремонний добродій, якому аж ніяк не завадило б узяти кілька уроків звичайності й такту… один із тих янкі, що розсівшись у кріслі, задирають ноги на підвіконня! Він, власне, не злий, але гадає, що йому геть усе дозволено. Зрештою, мої любі земляки, не варто на нього сердитись: за винятком одної прикрості — зриву концерту в Сан-Дієго, — вам не буде на що скаржитись, ви тільки радітимете з того, що потрапили до Мільярд-Сіті. Вони не пошкодують знаків уваги, які будуть для вас дуже відчутні…

— Надто наприкінці кожної чверті року! — підхоплює Фрасколен, чиї обов’язки касира починають тепер набувати виключної ваги.

Коли старого запитують про суперництво між двома частинами міста, Атаназ Доремюс підтверджує слова Калістуса Менбара. Це, на його думку, чорна пляма на обрії, що загрожує незабаром перетворитись на шквал. Є всі підстави чекати конфлікту між правою й лівою частинами острова, через суперечку особистих інтересів і самолюбства. Найзаможніші на острові родини Танкердон і Коверлі виявляють одна до одної дедалі гострішу ворожнечу, що може призвести до вибуху, коли будь-які нові обставини не спроможуться їх замирити. Так… до вибуху!

— Аби лише він не висадив у повітря острів, про решту нам немає чого турбуватися, — озивається Пеншіна.

— В усякому разі, поки ми на острові! — додає віолончеліст.

— О, він міцно збудований, мої дорогі земляки! — відповідає Атаназ Доремюс. — Вже півтора року він гуляє на морі, й досі не трапилось жодного більш-менш значного пошкодження. Нічого, крім дрібного ремонту, що навіть не вимагає повернення до бухти Магдалини! Подумайте, адже острів зроблено з крицевої бляхи!

В цих словах відповідь на все, бо ж коли криця не дає цілковитої гарантії, то який же метал надійніший? Криця — це залізо, а хіба ж майже вся наша земна куля щось інше, ніж величезний карбід? Отже, Стандарт-Айленд — це земля в мініатюрі.

Пеншіна цікавиться, якої думки професор про губернатора Сайруса Бікерстафа.

— Що, він також із криці?

— Так, пане Пеншіна, — відповідає Атаназ Доремюс. — Це надзвичайно енергійна людина, талановитий керівник. Та, на превеликий жаль, у Мільярд-Сіті не досить бути з криці…

— Треба, щоб ти був із золота, — зауважує Івернес.