Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

— Не така вже й фантазія все це… Після того, що ви мені тут наговорили, я бачу, що моя фантазія блідне поряд із вашою. Можна запитання?

— Так, звичайно! — виговорившись, полковник Мурашко поклав льодяника до рота.

— Хто вам на мене настукав?

— Не зрозумів…

— Хто доніс, що я займаюся не тим, що вам подобається?

— А чому хтось повинен доповідати?

— Не думаю, що моя персона — об’єкт постійного спостереження…

Мурашко з хрумкотом розгриз льодяник.

— Значить, так. Більше у нас розмови на цю тему не буде. Дізнаюся, що ти (нарешті він перейшов на «ти»!) продовжуєш свої фокуси — все, сказане мною, буде втілене в життя. І ООН не допоможе. До побачення.

Я хотів щось сказати, але передумав, узяв підписану перепустку, і вже біля самих дверей не стримався.

— Раз у вас така болісна реакція — значить, я на правильному шляху! До побачення.

До роботи я не дотерпів — у скверику влаштувався на мокрій лавці, дістав із сумки, яку під час розмови тримав на колінах, Валерчин диктофон, маленький, але потужний японський апарат, перемотав касету. Сумка, звичайно, трохи приглушила звук, але в цілому записалося навіть краще, ніж я чекав. Голос полковника Мурашка впізнати можна…

Коли я ввечері збирався йти з роботи, подзвонила Алла:

— Як справи?

— Знайшов тобі заміну. Зараз поїду до Мухтара, мало часу лишилося, сьогодні дещо сталося.

— Вибач за вчорашнє.

— Я розумію. Зустрінемося сьогодні? Дома будеш?

— Тому й дзвоню… По всіх общагах перевірки. Менти ходять по кімнатах з шостої ранку, перевіряють, хто нелегально живе. Протягом доби тим, кого спіймали, наказано звільнити кімнати, а комендантам наказано простежити. Ті бісяться — їх же теж штрафують, плюс до того самі нелеґали хабарі тицяють… Без документів просто так зараз не зайдеш. Тільки чого це вони з ланцюга зірвалися?

— Розберемося, — я вже знав відповідь.

Мурашко отримає бандероль на своє ім’я. Копію касети і мою записку. Тоді поговоримо знову. Мені набридло, коли мене лякають. Тепер — Ігор…

Дуже добре, просто чудово, що Мухтар і обидвоє Аликів сприймають все як цікаву гру, що вносить хоч якусь різноманітність у їхню рутинну бандитську житуху. Очі їхні горять азартним вогнем, хочеться швидше почати риболовлю: закинути вудку з приманкою-живцем і чекати, поки клюне. У всякому разі, на перших порах їх підтримку гарантовано. Я був чомусь впевнений, що тих п’яти днів, які у мене є, не вистачить для того, щоб риба заковтнула приманку, але грати відбій було б дурницею. Фокус із диктофоном спрацював, але не зовсім так, як хотілося. Мурашко дзвонив і не вибирав виразів на мою адресу, казав, що навряд чи хто з місцевих насмілиться навіть слухати цю касету. А коли я пообіцяв, що її будуть слухати там, де зацікавлені в тому, аби місце його, Мурашка, зайняла інша людина, він пояснив, що закони, які я порушую (і він це дуже скоро доведе), не залежать від того, хто чиє крісло займає, і в мене все одно будуть страшні неприємності, в мого редактора — теж.

Звичайно, якусь фору я отримав, поки що мене принаймні залишили в спокої, але на Хижняка все одно тиснуть, відтепер — з іще більшою силою, і з міста він мене таки прибере на деякий час. Та, попри все, п’ять днів у мене є. Це мої дні, мій мізерний, але шанс довести свою правоту.

По закінченні розмови Маленький Алик запропонував випити. Бажання особливого не було, але відмовляти не хотілося, і, прийнявши з ввічливості сотку, я попрощався. Ігоря я помітив у фойє і впевнено підійшов до нього. Сто грамів на голодний шлунок свою справу зробили — додали куражу.

— Здоров! — рук із кишень куртки я не виймав.

— А ти впертий, — ані здивування, ані захоплення, — Ігор просто констатував факт.

— Мухтар знає, що ти стукаєш ментам?

— Що ти мелеш?

— Зв’язки у тебе, думаю, слабенькі. На рівні дільничного, інакше якби в тебе був справді серйозний дах, ти б не боявся засипатися. Я можу помилятися щодо дільничного, але громовідвід у тебе в ментурі є. Як ти думаєш, Мухтарові це сподобається?

Ігор скреготнув зубами, але стримався.

— У Мухтара, звичайно, частина місцевих лягашів на зарплаті, тільки він їм платить, як персоналові, а ти — стукаєш. І йому навряд чи це сподобається. Стукач рано чи пізно здасть свого хазяїна. Чи ти не згоден?

— Не бери мене на понт, — здавалося, Ігор говорив, не розтуляючи рота. — Навіть не пробуй.

— Я знаю, що мої доводи можуть і не спрацювати, і мені буде кепсько. Але ти лишишся під підозрою, адже диму без вогню, сам знаєш… Хіба буде до тебе те саме довір’я?

Він мовчав, переварюючи почуте. А я мовчки розвернувся і пішов до виходу.

ЮЛЬКА

Пізніше я зрозумів, що мокрий сніг тільки підсилив ефект. А поки до мене це не дійшло — я щулився на автобусній зупинці в студмістечку і подумки лаяв себе за те, що не взяв парасолі.

І все одно Юлька в розчахнутому білому плащі, у туфлях, підбори яких клацали по асфальту гучніше за револьверні постріли, простоволоса, руки в кишенях, під плащем — міні, виглядала на фоні мокрого снігу, як фотомодель. На Юльку як на жінку я уваги зовсім не звертав, бо прекрасно знав усі її вади, але сьогодні, коли побачив, як вона у своєму летючому плащі впевнено йде просто на мене, забув одразу,