Читати книгу - "Вулиця Без світання"

Ідея провадити антирелігійну пропаганду безпосередньо в молитовному домі сектантів виникла у Жори давно. Однак здійснити її він наважився лише тоді, коли під великим секретом довідався од своєї тітки, що у сектантів «спасається відлюдник…»

— От я собі думаю, — розповідав далі Жора, підбадьорений цікавістю Воробйова, — піду просто до відлюдника…

Спасався відлюдник в ямі під підлогою флігелька, що стоїть за молитовним домом. У підлозі був прорізаний лаз, через який удень відлюдникові подавали їжу, а вночі він виходив у двір подихати свіжим повітрям. З людьми відлюдник не розмовляв.

Хлопець вибрав момент, коли нікого поблизу не було, шмигнув у флігельок і просунув голову в лаз.

В освітленій гасовою лампою ямі він побачив відлюдника, що сидів у кутку на лавці. Жора привітався з ним.

— Ну, а він? — приховуючи усмішку, запитав Воробйов.

— І розмовляти не схотів, — з сумом відповів Жора. — «Ідіть, — каже, — хлопче, туди, звідки прийшли. Я з вами розмовляти не бажаю». Правда, чемненько так говорить, не те що другий, той просто псих.

— Який другий?

— Зараз я вам поясню. Нічого я від цього відлюдника не добився і пішов собі додому. А потім думаю: не годиться після першої невдачі відступати. Знову у флігельок пробрався, зирк — а там уже інший сидить. Мене побачив, та як загорлає — справжній псих… На крик два паразити прибігли, ну, мене й… вивели.

— Еге, — сказав Воробйов. — А ти певен, що це був інший відлюдник?

— Певен, — твердо відповів Жора.

— А чому саме?

— Перший — нижчий, гладший, а другий — високий, худий. І до того ж голоси різні.

— Куди перший подівся? Не знаєш?

— Не знаю.

— Якого числа з першим розмовляв?

— Двадцятого.

— Точно?

— Точно. Я після того до товариша пішов, у нього двадцятого день народження.

— А другого коли бачив?

— Двадцять шостого.

— Коли в яму вони залізли?

— Другий не знаю, а перший шістнадцятого…

Значно пізніше, аналізуючи свої вчинки, Воробйов зрозумів, що підсвідомо він весь час пам'ятав про зустріч Блеквуда з керівником секти «слуг сьомого дня», про знайдені у Капрова брошури, про те, що Блеквуд зник у ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте.

Воробйов дістав з ящика стола дві фотографії, простягнув Жорі.

— Глянь.

— Вони! Слово честі вони! — зрадів Жора. — Ось перший, — ткнув пальцем у фото, перезняте з візи Блеквуда. — А це той псих, — показав на фотографію Ситника.

— Дякую! — Воробйов підвівся, міцно потис Жорі руку. — Ти велике діло зробив… Залиш свою адресу, може, навіть завтра вранці доведеться запросити тебе на часинку до нас, першого відлюдника впізнати допоможеш.

Воробйов сподівався, що Блеквуд з ями перейшов у будинок Силаєва і там його пощастить захопити. Вся історія з відлюдництвом стала цілком зрозумілою — знайшли місце, де «самовбивця» може безпечно пересидіти гарячий час, поки його шукають. «Вигадано непогано, — посміхнувся Воробйов. — Кому спаде на думку у відлюдника документи перевіряти…»

Спостереження за будинком Силаєва встановили відразу після розмови Воробйова з Жорою. А вночі житло керівника «слуг сьомого дня» оточили.

Воробйов першим піднявся на ґанок, натиснув плечем на двері. Вони не піддалися.

Тоді він постукав. Відповіддю була цілковита мовчанка. Воробйов постукав ще раз — сильніше.

Несподівано з другого боку будинку з грюкотом розчинилось вікно, почувся дзенькіт скла, зляканий викрик. Воробйов заспішив туди. Двоє його підлеглих тримали за руки якусь людину. Воробйов спрямував промінь ліхтаря на затриманого.

— Громадянин Силаєв? Знову зустрітись довелося.

— Так точно! Так точно! — товсті губи Силаєва тремтіли, озноб тіпав його гладке тіло.

— В будинку є хто-небудь?

— Є, є хлопчина.

— Більше нікого?

— Нікого, зовсім нікого.

— Скажіть йому, щоб відчинив.

— Слухаю!

Піднялися на ганок.

— Відчини, Васильку, — тремтячим голосом наказав Силаєв.

Двері розчинились. Вийшов хлопчина років тринадцяти.

— Зі мною живе, — бурмотів Силаєв. — Спритний такий хлопчисько. Нічого, Васильку, не бійся… Світло засвіти… Нічого…

Василько ввімкнув електрику.

Дві великі кімнати, сіни, кухня. Скрізь чисто підметено, прибрано. Мабуть, Силаєв не чекав арешту, але після стуку Воробйова відчув щось недобре і з переляку вискочив через вікно.

Коли ввійшли до кімнати, Силаєв важко плюхнувся на стілець.

Викликали понятих, почався обшук. Підлеглі Воробйова оглянули, промацали, простукали геть увесь будинок від підвалу до горища, але ніяких слідів Блеквуда не знайшли. «Вилетіла пташка, — похмуро думав Воробйов. — Пізно я за це взявся».

Силаєв з тупою байдужістю дивився, як усе перевертають в його житлі. Десь у глибині олов'яних очей ховався страх.

Саме цей страх спонукав Воробйова зробити рискований хід.

— Ну, добре, — сказав Воробйов, коли обшук було закінчено. — Говоріть відверто, Силаєв. Де подівся іноземець, якого ви переховували під виглядом відлюдника?

Кілька довгих секунд Силаєв не відриваючись дивився на Воробйова. Потім голова його впала на груди, і він заридав. Повні, як у жінки, плечі його здригалися.

— Не хотів! Бачить бог, не хотів! — вигукнув він крізь ридання.

— Перестаньте, — з огидою сказав Воробйов. — Випийте води і розповідайте…

Секта «слуг сьомого дня» виникла в Америці в період колонізації країни. Заснував секту якийсь Джошуа Паркер, він же став її першим «живим богом». В умовах жорстокої боротьби за існування серед суворої, дикої природи і ворожих індійських племен більшість релігійних організацій того часу мала напіввійськовий характер. Такою була і секта «слуг сьомого дня». Ця секта ділилася на сімки, які дістали назву «кораблів», на чолі «корабля» стояв «керманич». Сім «кораблів» утворювали «седмицю», нею керувала «рада семи керманичів». «Рада» обирала «сім драконів». А