Читати книгу - "Зневажаючи закон"

— Урочищем коли-небудь цікавились історики або археологи?

— Колись давно — так. Але нічого особливого не знайшли, то й покинули.

— Туристи туди навідуються?

— Ні. А на що там дивитися? На купу каміння? Та туди й далеко, важко дістатися.

Сліди коліс і справді довели їх до Урочища. Саме тут невідомий водій зупинив машину.

— Шукаймо, — наказав майор, не зазначивши, чого слід шукати, бо й сам не знав. Важливою могла стати будь-яка знахідка.

Сержантові не сподобалося каміння та гілля, скупчені в одному місці, він обережно розгріб купку і придивився до того, що було під нею.

— Тут наче повиривано траву, — пробурмотів він.

— Так, — погодився майор. — Хтось вирвав траву, але лишив коріннячко. Й накрив камінням. Якщо він цю траву не забрав з собою, то вона мусить бути поблизу. А на ній можуть виявитися сліди крові.

Пучки посохлої, безперечно, чимось заплямованої трави знайшли під кущем. Слідчі обережно й старанно її зібрали і. загорнули, щоб віддати на аналіз. Потім обійшли великі замшілі брили, метр за метром прочесали всю галявину.

— Отже, так, — Щенсний сів на плаский камінь, а фотограф тим часом безупинно клацав. — Гадаю, можна зробити деякі висновки. На галявині були щонайменше двоє людей. І машина. Вбивство сталося тут, на тому місці, де потім повиривано траву, щоб замести сліди. Вбивця загорнув труп у брезент і відвіз до ставу. Потім повернувся сюди. Я кажу «він», але їх могло бути кілька. Хоча… — він замислився. — Втім, не знаю. Але з усією певністю можу ствердити, що він чи вони приїздили сюди не вперше. ПоДивіться-но: ось застарілі відбитки ніг та коліс. Хто знає, чом вони уподобали собі для зустрічей саме це місце? Може, тому, що воно відлюдне? Але що вони тут робили?

— Може, щось ховали? — припустив Маньковський.

— Але де? Треба ретельно оглянути стовбури і найтовщі дерева — може, там є схованка? Здається, небіжчик пролежав у воді три-чотири дні, лікар скаже точніше. В такому разі вбивство сталося, скажімо, у вівторок. Вони з якогось приводу посварились, і один убив другого. І чомусь не схотів лишати тіло на галявині.

— Це б свідчило, — втрутився поручик, — що вбивця мав намір сюди повернутися або ще й не раз. Хай йому чорт, що ж вони тут робили? — Він глянув на кущі, дерева, камені, але ніде не побачив слідів вогнища, намету, жодних папірців, бляшанок чи було навіть недопалків та обгорілих сірників.

Лісничий обійшов галявину й заглибився в ліс. А повернувшися, сказав, що не побачив ніяких слідів браконьєрства — жодних пасток, гільз від мисливської рушниці чи ще чогось подібного. Проте браконьєри могли нишпорити й десь далі.

Розтин, що його зробили в понеділок (субота й неділя були вихідними), дав такий результат: людина чоловічої статі, років двадцять шість-сім, білявий, очі сірі, ніс прямий, короткий, волосся густе. Вусів чи бороди не носив. Шкіра рук хоча й змінилися від перебування у воді, але вказує, що небіжчик займався фізичною працею. Зуби добрі, бракує лише шостого верхнього з правого боку. Цього чоловіка дуже сильно вдарили в спину важким металевим предметом із загостреною кінцівкою. Це могла бути свинцева або залізна труба чи якесь інше знаряддя, що ним користуються на будовах, фабриках та в майстернях.

Другий удар тим же предметом дістався по потилиці. І вже, мабуть, після загибелі жертви вбивця, або, можливо, хтось інший, перекинув тіло навзнак, бив по обличчю тим самим предметом. Ударів було не менш як шість-сім. Так було спотворено обличчя, зламано вилиці й нижню щелепу, носову кістку, вибито очі. Зуби в міцних щелепах уціліли, але губи деформовані.

Далі судмедексперт писав, що, взявши до уваги часткове занурення тіла в стоячу багнисту воду, а також пору року, він вважає, що від убивства до знахідки тіла минуло чотири доби. Далі йшов докладний опис усіх дій, що їх звичайно виконують при розтині. Цю частину звіту майор Щенсний лише перебіг очима.

— Отже, його, найвірогідніше, вбито у понеділок, — сказав він своєму шефу полковникові Даниловичу. — Тобто двадцять восьмого.

— Ти переглянув списки розшукуваних?

— Так. Уже відома особа небіжчика. Збіглося два повідомлення про одну й ту саму людину. Батьки розшукували сина, який зник безвісти, а фабрика «Терпокс» повідомила відділення міліції, що один її робітник не вийшов на роботу, тепер немає кому обслуговувати спеціальну імпортну машину й розпочати виготовлення дефіцитної продукції. Вдома його теж немає, й на фабриці не розуміють, що сталося, бо це дуже дисциплінований механік, якого навчали за кордоном. Його звуть Данієль Мрозік, двадцять шість років. Батьки додали ще деякі подробиці.

— Відколи його немає?

— Вже з тиждень. Минулого понеділка, двадцять сьомого липня, він ще відбув ранкову зміну. Додому, — а живуть вони в Бєлянах[5], на вулиці Жеромського, — він, як завжди, повернувся на обід. Потім сказав, що поїде автобусом до родичів під Варшаву, в село Старосюлки, й там ночуватиме, а просто звідти у вівторок — знову на фабрику. Коли його не було ні у вівторок, ні в середу, батько поїхав до села, щоб дізнатись, що трапилося з хлопцем. Виявилося, в родичів він дійсно був, але не ночував, бо вирішив повернутися до Варшави останнім автобусом. Але, як ми вже знаємо, не повернувся. Батьки впізнали одяг сина… ну й частково обличчя.

— Все це здається досить логічним, — зауважив полковник. — Скільки від тих Старосюлок до Урочища?

— Ти потрапив у саму точку. На галявині ми знайшли сліди коліс одного й того ж «фіата-125», що ведуть не лише до ставу, але й на шосе, яким до Старосюлок — дванадцять кілометрів; там є автобусна зупинка «на вимогу». Але істотніше, що та вже згадана лісова дорога виходить на шосе метрів за двісті від цієї зупинки. Інколи там сідають або виходять лісники та лісоруби. Можливо, що Данієль Мрозік їхав автобусом із Старосюлок і саме тут вийшов. Навіщо — не знаю. Або інакше: він ішов із села пішки аж до зупинки «на вимогу» й там чекав автобуса. Можливо, вбивця