Читати книгу - "Чорний вовк"

Запах м’яса вабив Лізу і лякав. Вона не переносила свіжої крові. Та обставини були особливі, і собака могла наважитись покуштувати те, що люди завжди забороняли їй. Колись Ліза чула, як ветеринар насварився на кухаря за те, що той кинув їй у миску обрізки сирого м’яса: «Ми не виховуємо хижаків, мій друже».

Але тепер вона по-справжньому голодна, і не було ніякої надії на те, що з лісу вийде хазяїн і принесе їй чисту миску з пахучою теплою їжею.

Спочатку обережно лизнула довгим рожевим язиком краєчок розірваного кролячого черева.

Вовк дивився на неї і сердито гарчав. Спіймати того кролика було не так і легко. «Що ж воно за дивна собака?» — думав він.

Лізі здалося, що м’ясо непогане. Вона занурила в тельбухи ніс, почала рвати і гризти їх. У ній наче пробудилася мати її матері і батько її батька. Звідкілясь з найпотаємніших глибин мозку виринула згадка — не її, а згадка предків, — що цим живилися колись цілі покоління.

Коли ж наїлася, — позіхнула і повалилась на бік. Так робила завжди в своєму гарному, тепер недоступному для неї будиночку. І ніхто з прикордонників ніколи не будив її. Собаки на заставі, так само як і люди, мали за розкладом післяобідню годину відпочинку.

Але Вовк був уже на ногах. Їв, щоб набратися сили бігти далі. Відпочинку він не потребував.

Хвилину дивився на неї здивовано. Чим далі, тим загадковішою здавалася вона йому. Він був ближчий до природи, інстинкт підказував йому, що треба якнайшвидше тікати від зловленої і з’їденої здобичі, бо скоро сюди прийде людина. Люди не люблять, коли у них' з-під носа видирають здобич. Вони вважають своїм усе, що є доброго в природі. Все, що можна їсти. А ця самиця не вміє жити на волі. «Сподіваюсь, зараз ти не хочеш спати?» — загарчав до неї. «Хочу», — відповіла вона. «Проте не будеш!»

Ліза мляво підвелась і ображено подивилася на нього. Так ще не розмовляв з нею жоден пес. Тон його був такий різкий і владний, що вона не змогла дати йому належну відповідь. Може, вона б і послухалася його, якби не почула знову. запаху людини. І не тільки людини. Запахло димом. Певно, кухарі почали готувати сніданок.

Вовк не хотів виходити з лісу, але Ліза випередила його і нестримно помчала на гірку, де червоніла горобина і пахнув високий вереск.

Вовк відчув небезпеку і завагався. «Ніколи не виходь на відкрите місце, щоб тебе було видно звідусюди!» — попередив він її.

Собака не зупинилась і навіть не озирнулася. І в цьому було щось таке, чого він не міг зрозуміти. За його чотирирічне життя у нього було немало самиць, але всі вони слухалися його принаймні доти, поки не з’являлися цуценята. Тоді вже не цікавилися ним, як і він не цікавився ними.

Та цю собаку виховували люди, які любили її і яких любила вона. Тому вона була зовсім іншою.

Ліза вихором вибігла на вершину гори і там уляглася. Простягла поперед себе лапи і почала дряпати кігтями глину і дрібні камінці, як це робить задоволена кішка.

Перед нею був її щоденний звичайний світ.

Чорному ж не залишалося нічого іншого, як вибігти слідом за нею. І він зробив це вперше в житті. Щоправда, приготував для неї довгу нотацію, яка починалася так: «Я змушений дати тобі доброї прочуханки!» Проте він не вимовив і першого складу.

Картина, що постала перед ним, вразила Вовка. Тільки тепер він зрозумів, що марно бігав цілу ніч, що він цілковитий дурень, бо Ліза все одно привела його туди, куди хотіла.

Внизу під горою зеленів косогір. Трава, яку тут ніхто не косив, бо вона була кисла, виросла заввишки з метр. Косогір кінчався долиною, по якій біг струмок. Вода в струмку була погана, його дно вкрилося іржавим камінням.

Застава стояла на протилежному схилі, найбільш освітленому сонцем. З димаря одноповерхового будинку піднімалася спокійна синя стрічка диму, весь час розростаючись. Кухарі в цей час варили сніданок. Над цегляним будинком стояли два великих дерев’яних бараки, в яких було ще затишніше, а взимку тепліше, ніж у цегляній будівлі застави. В одному жили солдати, а в другому офіцери з сім’ями.

За ними, на самому сонці, за якихось сто кроків від цегляного будинку, стояли під одним дахом десять гарних жовтих будочок. Тут жили собаки.

Ліза почула гучне виття Принца і схвально загарчала: «А в тебе добрий нюх, друже! Ти все знаєш про мене і готовий рознести вщент дротяну сітку на дверях. Тільки нічого не вийде! Коли б до всього ти ще побачив Вовка!»

Інші собаки мовчали, тільки принюхувались. У повітрі ледь чутно линув запах незнайомого пса, і це дратувало їх.

За хвилину слідом за Принцом завив Дракон.

І хоч сьогодні весь час Лізу мучили докори сумління, серце мало не вискочило з грудей від радості, що обидва пси уже знають не тільки про неї, а й про Вовка.

Над землею розливалося зелено-синє світло, тріпотіло листя дубів, передвіщаючи народження нового дня. Білки вже шукали пташиних гнізд, щоб поживитися яєчками. Помалу прокидалася природа — десь застукотіла іволга; по траві котився кулястий їжачок, поспішав — час. було лягати спати. Цієї ночі знову був десь на заручинах і повертався звідти сонний, стомлений, у поганому настрої. Він уже не розбирав дороги і зненацька наткнувся на лапу великого пса.

З цікавістю обнюхав її, з’ясував, що це великий брат пес; анітрохи не злякався, бо ж у грудях їжака б’ється мужнє серце і колючки — надійна оборона проти будь-яких зубів; для острашки тупнув ногою і почимчикував далі.

Чорний Вовк не звернув на їжака уваги. Розгубившись і забувши, про що попереджав Лізу, він стояв на самій вершині гори, сповнений гніву, що його так одурили,