Читати книгу - "Чорний вовк"

Вона не дивилась під ноги і раптом спіткнулася. Злісно відкусила шпичак, який загнала в лапу між третім і четвертим кігтями.

Знову почала міркувати. Ну добре, хазяїн зрозуміє і пробачить мені цю ніч. Але тікати від нього коли він нічим мене не скривдив?

А крім того, їй хотілося спати; пригод з неї досить, до того ж учора з післяобіду вона весь час була на службі.

Отже, від учорашнього обіду і на хвилину не відпочила і ні ріски не мала в роті.

Спробувала поговорити з Вовком по-доброму. «Ти не знаєш, Вовче. Кажу тобі, ми від людей все одно не втечемо, вони скрізь». «Я ненавиджу їх! — загарчав Вовк не зупиняючись. — Не хочу мати з ними нічого спільного. У них для мене є нагай».

Тільки тепер він помітив, що Ліза важко дихає і відстань між ними збільшується. До того ж Вовк зрозумів, що весь час відхиляється праворуч і, що б він не робив, а все ж не витримує наміченого напрямку. А коли намагається виправляти його, Ліза наздоганяє і б’є головою в бік.

Адже Вовків напрямок — це вимріяні безкраї дрімучі ліси, де. немає людей, пропахлих димом і деревом, ба навіть людського сліду. Вовків шлях, зміївся якнайдалі від застави і від селища лісорубів.

А її шлях, коли вертався до неї розум, слався до застави. Ліза була досить розумна, щоб усвідомлювати: Вовка ніколи не переконаєш. І тому вона схитрувала. Била його в бік головою, налягала на нього грудьми, весь час відхиляючи праворуч буквально на сантиметри. І він, сам того не знаючи, біг обіч неї по великому півколу, в центрі якого була застава.

В Лізі перемагало одне цілком реальне почуття: цуценята. А Вовк потрібен був їй для того, щоб оберігати їх. Ось чому вона вибрала саме його — такого великого і дужого. Тільки ніяк не могла зрозуміти, де взялася в ньому страшна ненависть до людей. Ліза ніколи не знала нагая, її ніколи не карали. Найбільше покарання було для неї, коли хазяїн смикав за поводок і нашийник неприємно стискав шию або коли він промовляв слівце «фу!». Вона не знала, що там, на тому боці, і досі виховують собак суворими методами, і працюють вони зі страху перед людиною, а не з любові до неї. «Я голодна!» — раптом промовила Ліза голосом, що вимагав поваги. І з обуренням сіла, загарчавши щось схоже на «Якщо хочеш бути зі мною, щоб між нами були добрі взаємини, то дбай!» їй було цілком ясно, що він не зможе, як її колишній хазяїн (та чому, власне, «колишній», — я ж тільки так втекла, не назовсім, — він і тепер мій хазяїн, і, певно, ще не раз я почую оте гидке «фу!»), принести до блиску начищену миску, повну пахучої теплої їжі.

Вовк ще трохи пробіг і зупинився. Очі в нього були злі, він і досі думав про людину і про нагай. Вовк теж був голод ний, і це траплялося з ним частіше, ніж з нею, — хазяїн про нього забував або просто пропивав гроші, видані на харч. Проте в таких випадках пес завжди міг дати собі раду.

І тепер Вовк не розумів, як може його подруга просто повідомити, що вона голодна, сісти й чекати, доки їжа сама впаде з неба. Його самиці на тому боці іноді полювали з ним разом. Вони гнали на нього дичину, а він давив її і скручував їй в’язи.

Але він переміг себе, похитав великою благородною головою і щось подумав про примхи, які пройдуть після першого прочухана. «Лежи тут і чекай на мене!» — наказав він їй.

Скоро він натрапив на слід дикого кролика.

Минуло небагато часу, відколи пішов Вовк, але цього було цілком досить, щоб у Лізи виник зрадливий план. Нюх у неї був набагато кращий, ніж у Вовка, і вона з чималої відстані почула, що люди близько. Це ж наші, подумала вона і стиха завила. Ліза сумувала за людьми і за своїми товаришами-собаками. Скучила вона і за своїм гарним будиночком. Хоч вхід до нього закривали двері, обтягнуті дротяною сіткою, щоб не можна було вибігти, коли заманеться, проте там досить простору, щоб погратися. Ходила вона там вільно, без нашийника — собак не прив’язували, щоб не задушилися. В її блискучому будиночку була й будка, застелена м’якою підстилкою, яку регулярно міняли. Туди Ліза залазила, коли було холодно.

Вовк вернувся з кроликом. Прийшов саме в ту мить, коли Ліза вже підводилась, щоб кинутись по косогору вниз, до застави. Він ліг коло Лізи і почав їсти. Їв зосереджено, не помічаючи її. Рвав сире м’ясо, м’якенькі кісточки так і хрумтіли на зубах.

Ліза чула кров, але була зовсім спокійна. Її не цікавила дичина, змалку до неї не привчали. Коли Ліза йшла по людському сліду, то не звертала уваги на жодну тварину, що перебігала їй дорогу, бо не могла кинути слід.

Кров пахла приємно і разом з тим бридко. Ліза гидливо скривила губи і водночас підповзла ближче до м’яса.

Вовк не загарчав, тільки вороже глянув на неї. У його дикому світі панував, залізний і мудрий закон, за яким першим має наїстись самець і тільки те, що залишиться, могла взяти самиця. То був мудрий закон, бо самець повинен мати силу для полювання. І завжди самець мусив дбати про самку — тимчасову подругу. Та все змінювалось, коли у самиці були малята. Тоді вже діяв інший залізний і мудрий закон, який охороняв материнство. Першою їла самка, потім цуценята, а те, що лишалося, з’їдав самець.

Такий сильний у звірів інстинкт самозбереження і прагнення до продовження роду.

Та Вовк не був жадібний. Він лишив їй найм’якші тельбухи і найкращі шматки м’яса.

— І це я повинна їсти? — спитала Ліза здивовано.

Він подивився на неї,