Читати книгу - "Феномен Фенікса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ще первісні люди були певні, що морок і холод ворожі божеству світла й тепла, а тому вони витвори іншої сили — нечистої, злої і руйнівної… Жахалися. А раптом благородне світило дня навіки загине і ніколи більше не осяє землю і небо?
Сонце в той же час є карателем усякого зла, нечистої сили мороку і холоду, а потім і морального зла — неправди й безчестя. Згубний вплив спеки — це гнів роздратованого божества, що карає смертних вогнедишними стрілами — палаючим промінням.
… І співали-щебетали діти (ще й за мого дитинства): «Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко…»
Воно й виглядало. І гарно тоді ставало на землі, сонячно і щасно, а білий день був чарівним і очі радувалися сонцю, брату свому.
І лячно й подумати, що в майбутньому (на щастя, такому далекому-предалекому, що й уявити його не під силу), сонце, цар і бог наш ясноликий, колись не вигляне у віконечко. Добрим та ласкавим. А вигляне таким лютим, страшним і всеспопеляючим, що відразу ж тоді світу білому надійде край…
Коли ти молодий і попереду в тебе роки та роки, десятиріччя, що складаються з весен і літечок, коли ти ще не віриш у конечність буття (смерть завжди поруч, адже там і там помирають люди, але ти чужі смерті всерйоз не сприймаєш, бо ти сам собі здаєшся вічним — «То інші помирають, а я не можу померти» — так думає кожен, хто молодий), то життя тоді здається міцним, вічним, таким, що сприймається само по собі.
Але вже в другій половині другої половини свого перебування у світі білому, ти починаєш розуміти: ти такий же смертний як і всі в роду Хомо сапієнса і що життя на планеті Земля надто і надто вразливо-тендітне.
Справді— бо. Досить зникнути кисневі і через якусь там хвилину-півтори, максимум через дві все буде скінчено.
Раз і назавжди.
Без води можна протриматися якийсь тиждень і — все.
Більше, але теж не довго — без їжі.
А ось без Сонця життя взагалі неможливе.
Без Сонця, його світла й тепла, воно не може навіть зародитися й виникнути. Без Сонця — вічна (уявити неможливо) пітьма, лютий холод у тій пітьмі. То яке життя без Сонця.
Лише тоді починаєш розуміти, що основою основ життя на Землі є Сонце. І життя, і самого світу білого.
У давніх слов’ян не було астрономів з телескопами під обсерваторними баштами, астрофізиків, спеціалістів з фізики Сонця, але слов’яни — від князя й до останнього смерда — розуміли: Сонце означає життя й благополуччя роду людського. І взагалі, сущого на землі. А князі Ігор та Олег вважали себе онуками бога Сонця. Варто згадати, що нащадками Дажбога, себто Сонця автор «Слова о полку Ігоревім» величав староукраїнський народ.
В апокрифі ХII ст. «Ходіння Богородиці по муках» серед інших слов’янських богів згадується і бог Сонце. Більше того, в одному з давніх міфів розповідається, що слов’яни походять від Сонця.
Обожнювали сонце і в народній поезії:
Ой піду я темним лугом, оре милий своїм плугом, Чужа мила поганяє, І к сонечку промовляє: «Поможи, боже, чоловіку, Щоб так орав поколь віку».
Слов’яни-язичники не уявляли сонце без коня — воно їздило або верхи, або колісницею, запряженою трійкою баских скакунів.
Рік тоді поділявся на три частини: весну, літо, зиму (сіяння, збирання, підготовка до весняних робіт), тож і сонце уявлялося триєдиним, немовби трьома істотами, що сполучені між собою єдністю дій. Триєдиність небесного світила уособлювали боги Купало, Ярило, Дажбог. Ярило вважався богом весняного сонця…
В українській мові ярий — те саме, що яскравий (сонце яре), яскраво зелений (яра рута, згадаймо яру пшеницю — ярина — та інші зернові й технічні культури, що дають урожай в рік посіву), світлий, білий, прозорий (яра свічка, ярий мед). А ще ярий — який виражає сильний гнів, лютий (ярився, як лев), ярість — те що й лютість (яра помста), палкий, пристрасний («Ярим словом серце гріє» — І. Франко), надмірний у своєму вияві, дуже сильний — про явища природи, ярі дощі тощо.
Яритися — випромінювати яскраве світло (яріє біле полум’я), яскраво зеленіє (яриться на луках зелена трава)…
З цього гнізда слів — вельми колоритних і симпатичних, справді яскраво— ярих — і ймення слов’янського божества Ярила, покровителя рослинного світу, природи. По весні природа яріє, виділяється яскравими барвами, зеленіє тощо. Зображувався вродливим юнаком в білому вбранні на білому коні з віночком весняних квітів на голові. В лівій руці він неодмінно тримає колоски. Слов’яни вважали: де пройде Ярило — там буде добрий урожай, на кого він подивиться — у того в серці спалахне любов.
По весні слов’яни— русичі справляли «ярилки», ярі свята на честь Ярила.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Феномен Фенікса», після закриття браузера.