Читати книгу - "Дванадцять оповідань"

— Оце моя армія, оце мої стальні солдати, — стиха промовив генерал Штірнер, з любов’ю оглядаючи лави металічних потвор. — З ними мені не треба живих людей, з ними я не побоююся зради, — не боюся більшовицької агітації, що може розкласти найпевніше військо. Вогнем і залізом, газом і цілковитою руйнацією, — ось чим можна і треба боротися з більшовизмом. Побачимо, хто переможе. Проте, чи доведеться їм навіть бачити?.. Не певен…

За сімдесят чотири кілометри від аеродрому був радянський кордон; за сто чотирнадцять кілометрів спокійно спав передранковим сном Ленінград; за сімсот двадцять кілометрів далі на південний схід спала Москва.

Радіохвилі з численних антен європейських передавальників несли невпинну дріб крапок і рисок, ніби всесвітові тільки й було діла, що перекликатися азбукою Морзе. Аматори, що звикли вночі потай слухати офіціальну інформацію, муштруючись на прийманні депеш швидкопересильного телеграфа, де крапки й риски зливалися в тонкий комашиний спів, — цієї ночі безсило кидали навушники, не спромігшись розібрати жодного слова: в ефірі цієї ночі панував шифр, що ховав під собою таємничі і, очевидно, дуже важливі пересилання.

У червні світає рано, ні проходить швидко і непомітно.

Аеродром у Кустамяках не знав сигнальної сурми, цього неодмінного аксесуара кожної старої військової частини. Поруч із складними і найдосконалішими машинами то був би неприпустимий архаїзм, що нагадував би дитячу свистілку на сучасному велетенському літаку. Звичайну і застарілу сигнальну сурму з самого початку замінила тут система оптичної і акустичної електросигналізації.

Але ще перед тим, як почала діяти ця система, о третій годині, ледве над обрієм на сході з’явилося легке й прозоре рожеве сяйво, — генерал Штірнер сидів уже за своїм столом у кабінеті, диктуючи стенографістові рапорт найвищому командуванню і водночас сьорбаючи за давньою звичкою міцне чорне кофе.

— Закінчуємо так, — повільно говорив він, стежачи за хуткими, ледве помітними рухами олівця в руці стенографіста. — «Сповіщаю, що ви систематично діставатимете від мого штабу відомості про хід подій. Щодо мене особисто, — прошу давати накази і взагалі підтримувати зв’язок лише радіом, на нормальній частоті мого автожира за повітряним шифром, бо саме на автожирі я керуватиму операцією і доглядатиму за її ходом». Підписано: «Оскар Штірнер, генерал». Готово? Передайте негайно до апаратної: зашифрувати і переслати. Ні, почекайте: скажіть там ще, щоб усе для мене так само негайно пересилали радіом на автожир. Ідіть.

Відпустивши стенографіста, генерал Штірнер з хвилину сидів нерухомо, забувши навіть про кофе? Але раптом він поглянув на годинник, відставив склянку з недопитим кофе, взяв автоматичний олівець і почав швидко писати:

«Мій любий друже! Знаю, що ви не чекаєте від мене листа, що ви вже давно перестали сподіватися його дістати. Але вам добре відомо, що я майже ніколи не пишу листів. То не моя справа, для повідомлень про моє життя існують на світі секретарі, а іноді — газети. Бачите, я навіть жартую. Пишу я листи дуже рідко, — саме тоді, коли нормальна людина і не подумала б про таке заняття. Наприклад, зараз: у мене зовсім немає вільного часу, через двадцять хвилин починається відповідальна операція, якою я керую. І, бачите, я пишу листа. Не дивуйтесь: писати листи для людини, що майже ніколи їх взагалі не пише, що її мозок невпинно і напружено працює над теоретичними розрахунками і практичним їх здійсненням, — досить своєрідна робота, яка примушує переключитися і забути на кілька хвилин про справу. А це, як вам безумовно відомо, є елемент справжнього відпочинку Ось чому я зараз пишу листа, — щоб дістати кілька хвилин відпочинку перед початком операції».

Генерал поглянув на годинник: було вже сорок п’ять на четверту. Олівець його побіг по паперу ще швидше:

«Отже, часу в мене майже немає. Тому хочу бути лаконічним. Через годину я разом з генералом Люцдорфом розпочинаю велику справу знищування більшовиків. Через годину вилітають наші літаки — винищувачі і бомбовози. І разом з ними ми з генералом Люцдорфом, який командує південною групою, випускаємо першу партію моїх аероторпед. Тих самих, що про них (пам’ятаєте?) я свого часу уперто не хотів вам розповідати і через що ми навіть злегка посварилися. Отже, ці аероторпеди вилітають о четвертій годині ранку. Правдивіше, коли ви дістанете цього листа, вони не тільки вилетять, а вже й зроблять усе, що їм треба було зробити. Що таке аероторпеда?.. Уявіть собі величезний снаряд з пропелером, крилами й мотором, яким можна керувати на віддалі. Або ж, навпаки, уявіть собі літак, що ним керують здаля, літак без льотчика, цілком начинений найсильнішими вибуховими речовинами або термітною масою, яка запалює все навкруги. Додайте, що цей літак-снаряд може летіти щось із тисячу кілометрів, і вибухати певної хвилини — залежно від того, як заздалегідь зрегулювати його годинниковий механізм. Оце й є моя аероторпеда».

І знов Оскар Штірнер поглянув на годинник: до четвертої лишалось усього шість хвилин.

«Перші два загони, перші дві батареї моїх аероторпед вирушають на більшовиків через шість хвилин. Першим загоном керуватиму я особисто, з повітря, з мого автожира. Другий загін вилітає з нашої південної бази у Тахенбаку під керуванням генерала Люцдорфа. Наша об’єднана мета — Москва. І сподіваюсь, що через дві-три години я зможу надіслати вам коротеньке повідомлення про наслідки першої об’єднаної операції аероторпед. Наслідки ті будуть: «Москву зруйновано». Звісно, не цілком, проте, на добру частину. Вже бачу ваше вражене обличчя, ваші наївні прості очі ображеного пацифіста: «Як же воно?.. Адже війни не оголошено?..» Так, війни поки що не оголошено, її оголошуємо ми з генералом Люцдорфом, моїми аероторпедами. Оце й усе. Прошу пробачення, в мене вже немає ані секунди часу.

Щиро ваш Оскар Штірнер».

Не перечитуючи листа, генерал Штірнер поклав його в конверт, заклеїв, запечатав власною печаткою, надписав адресу і поклав до портфеля з написом «негайна пошта». Через півхвилини після того генерал був уже у своєму автомобілі