Читати книгу - "Дванадцять оповідань"

— Аеродром. Головний ангар!

Авто м’яко сунуло, похитуючи тіло Оскара Штірнера на шкіряних подушках. Звичним рухом руки генерал Штірнер включив радіоприймач і натиснув кнопку з написом «Лондр». І відразу в авті залунав голос диктора, що передавав останню інформацію:

«… Демонстрації робітників у Фрайбурзі тривають. Заарештовано кількох агітаторів, що намагалися організувати страйк — демонстрацію робітників військових заводів. До Лондра приїздить славетна американська співачка Ліз Мертон. Вона співатиме нову пісеньку, якою захоплений весь світ. Слухайте цю пісеньку!»

Услід за тим гугнявий голос солодко почав співати під акомпанемент джаза:

Приймач виключено: далі не цікаво. Радіо, як і завжди, розважає слухачів. Так, виходить — у Фрайбурзі не все гаразд? Проте, все це дрібниці, порівнюючи з головним завданням завтрашнього ранку. Що робить генерал Люцдорф? Він має виступити водночас із північно-повітряними ескадрильями!

Авто спинилося. Генерал Щтірнер вийшов, застібаючи плащ: вітерець ставав дедалі холодніший. Зелене поле аеродрому було порожнє. Лише по його межах виднілися постаті вартових та коло ангарів було помітно кілька механіків, що тільки-но вийшли з дверей. Всевидюще око генерала Штірнера помітило праворуч від головного ангара велику дивовижну машину — без крил, проте, з великим повітряним гвинтом нагорі: то був його автожир, завжди готовий до польоту. Біля нього Штірнер помітив механіка Лесгафта, що саме цієї, хвилини виліз із кабіни. Рішучими кроками генерал попростував до автожира.

— Що трапилося, Лесгафт? — запитав він. — Чому ви не відпочиваєте?

— Після останнього польоту, пане генерале, ви сказали, що руль глибини йде ніби важкенько. Я перевірив і знайшов причину: трохи зігнувся шарнір. Уже виправлено, пане генерале.

— Добре. Ідіть, відпочивайте, Лесгафт. Завтра матимете роботу.

Генерал Штірнер повертався до головного ангара — і говорив дорогою кожному з зустрічних два-три слова: він добре знав, як гарно впливає це на підлеглих. Вони наочно бачать, як згадує за них командир, що завжди пам’ятає ім’я кожного, його справи тощо. Генерал Штірнер був певен: його любили і шанували, як суворого, але дбайливого, всевидющого командира.

Усюди він бачив, як бездоганно виконано всі правила, та хіба могло бути інакше? Більшість цих людей він знає давненько, всі вони проходили спеціальну школу. Знають і вони його, знають, як суворо карає він за найменшу провину — і як відзначає добру роботу. Ні, щодо цих людей, — він певен!

Біля дверей головного ангара стояв вартовий. Він нерухомо дивився на генерала: тільки сам Оскар Штірнер мав право вільно заходити до ангара, не показуючи спеціальної перепустки з фотокарткою. І хоча б вартовий бачив перед собою свого приятеля, із яким він розлучився у казармі всього півгодини тому, — він мусів перевірити перепустку. Та й взагалі на територію аеродрому було заборонено заходити будь-кому з інших військових частин. Тільки ті, хто мав велику честь належати до спеціального повітряного загону Першої армії — могли бути тут, щоразу все ж таки засвідчуючи це своє право офіціальною перепусткою. © http://kompas.co.ua

Зразу за дверима генерал зустрів чергового техніка, що хутко підвівся з-за свого невеличкого стола.

— Добрий вечір, Вульф. Як у ангарі? — запитав Штірнер.

— Все гаразд, пане генерале, — була відповідь.

— Торпеду 4-НК винесено?

— Зразу після розпорядження, пане генерале.

— Гаразд. Ні, залишайтесь тут, я пройду до торпед сам.

Коли на аеродромі панував глибокий присмерк, то тут, в ангарі, все було залляте світлом. Спокійно стояли велетенські літаки-бомбовози, немов чекаючи своєї черги летіти на ворога. Сріблясті дюралюмінієві крила простягалися в обидва боки, ховаючи під собою ящики з термітними бомбами, що ставилися до літака за інструкцією лише перед самим польотом. Закриті полотняними чохлами кулеметні та гарматні дула були скеровані вперед; з кожного літака, з кожного бомбовоза дивилися ці дула, поки що сховані під чохлами. Це також було здійсненням однієї з думок генерала Штірнера: кожен літак, навіть важкий бомбовоз — має бути добре озброєний для повітряного бою з ворожими літаками і для нападу на земне військо з повітря не лише бомбами, а й гарматами та кулеметами.

Але не шеренги важких бомбовозів цікавили зараз генерала Штірнера, не ящики з термітними бомбами, що запалюють усе навкруги, розливаючи вогняну рідину, яку не можна погасити водою, притягували його увагу. Він проходив повз бомбовози, поглядаючи на них спокійними звичними очима і лише автоматично перевіряючи порядок в ангарі. Ніщо в обличчі генерала Штірнера не показувало зацікавленості. І тільки тоді, коли він підійшов до суцільної стіни з гофрованого металу, що ділила ангар на дві половини, — тільки тоді в його ході щось змінилося, вона стала не такою швидкою. А за дверима металічної стіни кроки генерала Штірнера зовсім уповільнилися.

Дивне видовище з’явилося перед його очима. Скільки сягало око, — вся підлога була уставлена невеликими сріблястими потворами. Безумовно, це були літаки. Проте, якісь невидані, незрозумілі риси цих машин примусили б кожного спостерігача замислитись над їх призначенням. А втім, тут, у цьому найсуворіше засекреченому відділі ангару, спостерігачів не бувало ніколи. А генерала Штірнера в тих машинах не дивувало ніщо. Вони бо були його винаходом і витвором. Це були аероторпеди типу ГТ-2.

Низенькі довгасті літаки з широкими крилами, без коліс, на коротеньких і вузеньких лижах, що явно не були призначені для снігу (та й не могло бути снігу в червні на цьому узбережжі), з наглухо закритим корпусом, без, вікон і дверей, без кабіни для льотчика. І між крилами над серединою корпуса — невеличка антена, ніби в літаку був схований радіоприймач.

Аероторпеди стояли рівними шеренгами, одна за одною, одна поруч одної, у шаховому порядку. Всі вони були з’єднані довжелезними стальними канатами, що тяглися вздовж кожної шеренги, зникаючи потім у широких дверях