Читати книгу - "Штани з Гондурасу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Рябко аж підскочив. До нього, хитаючись, ішла дебела молодиця. Щоб уникнути напасті, Рябко втягнув голову до буди.
З хати вийшов отой рудий, що завжди з Рябком цілується. Прощай, сон!
Рудий почовгав до хвіртки. Щось там довго бубонів. Потім поплентався до Рябкової буди.
— Рябко! А, Рябко! А де ти там? М-може, ти вмер?..
«Ви дасте вмерти», — подумав Рябко.
Рудий став навкарачки перед будою. Хрипким басом загавкав на Рябка. Тоді почав пхати голову в дірку.
Рябкові хотілося вкусити рудого за носа. Або хоч налякати. Але, вирішив, краще з п’яним не зв’язуватись.
Рудий витягнув шию. Сів біля буди.
— Рябко!.. А, Рябко! Давай вип’ємо. За Новий рік. За те, щоб ми були людьми…
«Ти собі будь людиною, — думав Рябко. — А я не хочу».
— Рябко! Сучий сину! — кричав рудий. — Ти що, оглух?! Я до тебе говорю? Давай вип’ємо! На!
Рябко вирішив не загострювати стосунків. Виліз із буди. Привітно помахав хвостом. Рудий підставив йому лице. Рябко поцілував у губи. Фу! Вдарило, як із тієї бочки, яку господар ховав колись за його будою.
— На! — підніс рудий до носа Рябкові пляшку. — Давай на двох…
Рябко понюхав. Відвернувся.
— Рябко, ти мені друг? — закричав рудий ображено.
Рябко похитав ствердно хвостом.
— Тоді на, пий. Ах, пардон. Ти з чарки не п’єш. На. Я тобі буду лити на м’ясо.
Рябко ковтав шматочок за шматочком. Дерло в горлі. Крутило в носі. З очей капали сльози. Але рудий кричав: «Ти мені друг?» Торкався чаркою Рябкового носа. Хлюпав із чарки на м’ясо. М’ясо давав Рябкові, а сам допивав із чарки.
Рябкові стало дуже весело. Він почав цілувати рудого куди попало. Кинувся за дамою, що горланила «Ой чорна я си, чорна», розірвав їй спідницю. Налякав кота. Потім на когось гавкав. Когось кусав. Хтось його бив. Далі нічого не пам’ятає…
Вранці Рябко прокинувся в буді. Одне око так запухло, що не бачило сонця. Нив хребет. У голові гупало.
Погода — золото. Плавно летять сніжинки. Одна з них опустилась Рябкові на ніс. Рябко згадував учорашній вечір. Рудого. Подумав: важко бути другом людини.
Ненормальний дельфінВ зоопарку з’явився новий житель. Дельфін. Для нього збудували басейн. Максимально наближений до природних умов. Дельфін вистрибував з води. Позував перед об’єктивами фотоапаратів. А потім занурювався в воду й подавав сумні звуки.
Шакали дивилися на дельфіна й гавкали:
— Дивак! У таких благах живе — і скиглить. Нам належить нити, й то ми мовчимо. А він…
Десь ополудні в басейн кидали живу рибу. Дельфін обідав. А потім занурювався в воду й жалібно нив. Вовки косували зі своєї клітки. Жадібно ковтали слину. Й вили:
— Дурень. Такі обіди, а він ще скиглить…
Мавпа зачепилася хвостом за клітку. Вп’ялася в дельфіна пильними очима. Гундосила:
— Я й то не маю таких умов. А він ще скиглить…
Якось до басейну прийшло кілька людей. Звірі впізнали в одному з них директора зоопарку. Він розкрив папку. І доповідав найсоліднішому:
— Дельфін. Жоден дельфін у жодному зоопарку світу не має таких життєвих благ. Годуємо найкращою рибою. Створили йому мікроклімат. І чомусь невдоволений. Весь час сумує…
— Ненормальний! — сказав авторитетно найсолідніший. — Списати. Щоб не заразив весь зоопарк. А рибу віддати вовкам і шакалам.
Шакали радісно заскавуліли. Вовки завили. Мавпа тріумфально загойдалася на власному хвості.
Дельфіна списали.
БудаКурсівка в мене була. Залишалося знайти квартиру. Я стояв посеред подвір’я, перед господарем, і просив:
— Може, хоч на горищі?.. Літо ж, погода…
— На горищі живуть, — повідомив він байдуже.
— А в отой хлівчик?
— Вчора зайняли.
— Ви знаєте, я уже й з курми жив би, щоб тільки курсівка не пропала. Так важко було дістати, — признався я.
— У курнику вже одна сім’я живе. — Його погляд упав на здоровенну собачу буду: — Хіба що он, буда. Рекс, нехай йому земля буде пухом, віддав Богові душу… Ви маленький… Вміститеся вільно. Тут перед вами один жив. Навіть вищий за вас. Ноги в дірку висовував.
Я погодився. Нехай буда, аби на подвір’ї. Подвір’я огороджене щільним дощаним парканом. Усе ж не намет десь на відшибі, куди будь-хто може залізти й потягнути останні штани.
— Матрац вам, звичайно, не потрібний, — вводив мене в курс господар. — Настелемо морської трави… І тепло… І безпечно тут. І ніхто не залізе. Подумає, що пес там…
У буді мені навіть сподобалося. Як-не-як сам. Наче в особняку. Ніхто під боком не хропе. Буда в тіні, під гіллястим абрикосом. Не пече сонце. В разі потреби можна буде її перетягнути в інше місце.
Ніч переспав. Нічого. Можна терпіти. Снилося, правда, ніби я прив’язаний за шию ланцюгом.
Вранці до мене підійшов господар.
— Вночі ви кілька разів гавкали. Як справжній собака. Я розумію, це ви жартома. Але якби ви погодилися щоночі отак: кілька разів погавкувати, я менше з вас узяв би за житло… Самі розумієте, сад… город…
Згодився. Що мені важко кілька разів серед ночі гавкнути?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Штани з Гондурасу», після закриття браузера.