Читати книгу - "Нащадки скіфів"

прокинувся і зробив рукою владний помах, мов кликав когось. З натовпу біля жертовника вийшов молодий чоловік, теж у багатому вбранні. Його обличчя було схоже на обличчя старого вождя, але на відміну від нього було неприємне, насторожене й нещире. Навіть ішов цей молодий чоловік не прямо, а якось правим боком уперед. Вождь на коні трохи схилив голову, придивляючись до нього, але на його суворому спокійному обличчі не з’явилося ні вітального виразу, ні ознак будь-якої зацікавленості.

Молодий чоловік підійшов ближче і схилився перед вождем, який все так само непорушно дивився на нього. Навколо стало зовсім тихо. Молодий чоловік несміливо поглядав на старого вождя знизу й скоса, мовби побоювався несподіваного удару. Проте старий вождь лише недбало махнув рукою і відвернувся. Молодий, наче він тільки й чекав цього, швидко відбіг убік і спинився, все ще боязко дивлячись на вершника в золотому шоломі.

Старий вождь вперше озирнувся. До нього одразу підбіг вершник: мабуть, він уже давно чекав цього знаку. Вождь ліниво ворухнув п’ястю руки, мов загрібаючи щось. Вершник круто повернув коня й помчав назад, щось вигукуючи.

Вкрай зацікавлений Артем відсунувся трохи назад, ближче до Дмитра Борисовича, і ледве чутно спитав його:

— Що це вони кричать? Якою мовою?

Не повертаючи голови, археолог відповів так само тихо:

— Мабуть, скіфською.

— Ви розумієте щось?

— Звісно, ні.

— Чому?

— Бо скіфської мови не знає ніхто… та заждіть, заждіть!

— Припиніть розмови! — сердито спинив обох Іван Семенович, кинувши на них суворий погляд.

Десять-п’ятнадцять вершників гнали перед собою безладну юрбу піших. Тут були і чоловіки, й жінки. Всім своїм виглядом вони дуже відрізнялися як від вершників, так і від людей, що ждали процесію.

Насамперед на них був не такий одяг. Точніше, це була суміш різного одягу. В декого з них, правда, були такі самі каптани, але поверх них звисали ще й короткі накидки. Інші йшли з непокритими головами, тоді як усі вершники й ті, що ждали, мали обов’язково шоломи чи башлики.

Всі ці піші були, видно, стомлені й виснажені. Ішли вони мляво, дехто помітно шкутильгав. Ніхто не підводив голови, лише іноді злякано оглядався, коли хтось з вершників підштовхував його зброєю чи просто грудьми коня.

— Полонені! — тихо сказала Ліда.

Так, це, безумовно, були полонені, кілька десятків полонених, яких десь захопили воїни-вершники і привели сюди…

Старий чоловік, що й досі стояв біля жертовника з піднесеними руками, зацікавлено розглядав полонених. На хвилину втративши свій урочистий, поважний вигляд, він навіть звернувся до вождя з якимсь запитанням. Але той не відповів, ніби не чуючи, навіть не повернув голови. Старий біля жертовника зле скривився. Мабуть, щоб приховати це, він одразу схилився до жертовника.

Знову Артем почув, як Дмитро Борисович говорить голосом украй враженої людини, що бачить перед собою нечувані, несподівані речі:

— Так це ж віщун! Скіфський віщун! Енарей, хоч він і з бородою! Очам не вірю!

Енарей?.. Артем здивовано глянув на Ліду. Що це означає? Але вона мовчки знизала плечима: звісно, вона теж не знала такого слова.

Полонених спинили недалеко від жертовника. Вершники, загрожуючи списами й сокирами, зігнали полонених, які й без того не опиралися, в одну юрбу. Знову залунала переможна пісня, знову злетів у повітря дощ гострих стріл. Полонені боязко щулилися, бо стріли з тонким пронизливим свистом пролітали прямо над їх головами.

Старий віщун відійшов од жертовника. Він ще раз підніс руки й замугикав, мабуть, молитву. Проте, враз обірвавши її на півслові, урочисто звернувся до вождя, вказуючи рукою на полонених. Можна було зрозуміти, що віщун чогось вимагає. Старий вождь рвучко повернувся до нього. Обличчя його посуворішало. Рука міцно стиснула держак меча. Але наступної миті він уже говорив спокійно і владно. Всього кілька слів сказав вождь, проте їх було, очевидно, досить. Він погоджувався з віщуном, він не заперечував йому. Віщун випростався — пихато і переможно.

За знаком вождя двоє вершників відібрали з юрби полонених двох чоловіків і одну жінку. Здавалося, вони навмисне вибрали з цілої юрби найбільш виснажених і стомлених людей, які ледве пересували ноги. Підштовхувані вершниками, троє покірно і без опору йшли до віщуна — і сама вже їхня хода свідчила, що цим людям геть усе байдуже. Віщун незадоволено глянув на них і стиснув кулаки. Йому щось явно не подобалося.

Вперше на обличчі старого вождя в золотому шоломі з’явилася відверта, неприхована посмішка. Разом з ним посміхались і його воїни. А віщун нерухомо стояв біля жертовника і люто дивився на полонених, що підходили до нього. Тепер його сухе вуглувате обличчя було перекривлене гримасою, губи гнівно сіпалися. Він одвів погляд від полонених і дивився у бік вождя, який немов стежив за кожним його рухом. Віщун наче хотів сказати щось, але, мабуть, передумав і знову повернувся до жертовника.

— Що воно таке діється? — стиха промовив Артем. — Чи вони ворогують між собою, чи що?

Втім, він зразу ж змовк, відчувши на собі сердитий погляд невмолимого Івана Семеновича.

Старий вождь кинув кілька коротких фраз, показуючи рукою на віщуна. Голосний регіт воїнів був йому відповіддю. Саме цей регіт, мабуть, остаточно розлютив віщуна. Він рішуче ступив крок у напрямі до старого вождя й гнівно заговорив, вказуючи то на себе, то на жертовник, то на полонених, яких привели до нього. Він шалено розмахував руками. Раптом віщун спинився і вказав на хмарне, низьке небо. Голос його, і без того хрипкий, набув загрозливого звучання.

— Він незадоволений з того, що йому мало дали. І загрожує, що небо покарає за це, — почув Артем голос Ліди. — Так, Дмитре Борисовичу?

— Мабуть, так. Але — тс-с! Що буде далі? — Археолог був цілком захоплений тим, що відбувалося перед його очима.

Віщун змовк, усе ще вказуючи