Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

речей, вимог, майнових прав та інтересів. Для визначення змісту поняття власності у практиці Європейського Суду з прав людини були вироблені такі критерії як економічна цінність права чи інтересу і адекватне визначення об’єкта володіння[98]. Не слід вважати, що Європейський Суд з прав людини дав розширене тлумачення понять права власності, права володіння чи майна. При тлумаченні ст. 1 Протоколу[99] Європейський Суд, по-перше, виходив із того, що поняття «власність» для цілей тлумачення Конвенції та протоколів до неї має автономне значення, тобто не залежить від того, який зміст вкладається в це поняття відповідним національним законодавством. По-друге, Європейський Суд виходив із закріпленої в преамбулі Конвенції її мети, якою є «захист і розвиток прав людини і основоположних свобод». Це підштовхувало до широкого розуміння права власності, до розгляду його як такого, що охоплює собою не тільки права на матеріальні речі, а й певні інші права та інтереси, що складають матеріальний актив. По-третє, при тлумаченні ст. 1 Протоколу Європейський Суд враховував принцип верховенства права, що також закріплений у преамбулі Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Стосовно здійснення правосуддя судами України із викладеного випливає, що при застосуванні національного законодавства право власності мас розумітись так, як воно визначається у ст. 316 ЦК та як його зміст розкривається у ст. 317 ЦК. Якщо ж до спірних відносин підлягає застосуванню ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, то і право власності треба розуміти широко, як це склалось у практиці Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» «умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і у випадках, коли після його укладення (приведення у відповідність з цим Законом) законодавством встановлено правила, які погіршують становище орендаря». Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК «зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства». Виникає думка з урахуванням ч. 1 ст. 628 ЦК витлумачити термін «умови договору», що вживається в ч. 4 ст. 10 названого Закону, як умови, погоджені сторонами, і «умови, що є обов'язковими для сторін відповідно до актів цивільного законодавства». Але таке тлумачення цього терміну суперечить тому його розумінню, яке випливає із ст. 10 зазначеного Закону. Тут про умови договору йдеться виключно в розумінні умов, погоджених сторонами. При цьому ч. 2 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» ставить вимогу відповідності істотних умов змісту типового договору оренди відповідного майна, що затверджується у встановленому цією статтею порядку.

4. Порядок слів у реченнях необхідно враховувати при тлумаченні правових актів навіть тоді, коли простіше було б цей порядок ігнорувати. Так, науковці — фахівці у галузі господарського права не без підстав стверджують, що слово «особисті» у ч. 1 ст. 1 ЦК («цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини...») відноситься і до слова «немайнові», і до слів «майнові відносини». Це — явний недолік наведеного законодавчого тексту. Його слід визнати, але в кінцевому рахунку слід зробити висновок про те, що цивільне законодавство (крім ч. 1 ст. 1 ЦК) не використовує такого поняття як «особисті майнові відносини», не встановлює правового режиму таких відносин, тобто де-факто усупереч ч. 1 ст. 1 ЦК воно їх не регулює.

Сам законодавець виявився неспроможним зрозуміти написане у першому реченні ч. 1 ст. 33 ЦПК, а тому включив до первісної редакції цього законодавчого положення і друге речення («суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред’явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. У разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача»). Слова «за клопотанням позивача» у першому реченні ч. 1 ст. 33 ЦПК відносяться і до слів «або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача». Тому друге речення ч. 1 ст. 33 ЦПК (у первісній редакції) суперечило першому реченню. Ця суперечність була усунена шляхом вилучення другого речення із тексту ч. 1 ст. 33 ЦПК (Законом від 7 липня 2010 р.). Суперечності не стало. Але ж не стало і права суду залучити співвідповідача за відсутності клопотання позивача.

У такий спосіб стали виникати ситуації, із яких не можна знайти вихід у межах букви і логіки конкретних правових норм. Наприклад, судове рішення про поновлення на роботі керівника державного підприємства, звільненого з роботи наказом міністерства, і про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу має бути виконане міністерством і підприємством, що є стороною трудових правовідносин з участю керівника. Відтак і відповідачів (співвідповідачів) має бути двоє — і міністерство, і підприємство. Але за відсутності клопотання позивача суд не вправі залучити до участі у справі співвідповідача (міністерство, якщо керівник звернувся з позовом до підприємства, або підприємство, якщо позов подано до міністерства). Ця незручність не може бути ні підставою для ігнорування тексту ч. 1 ст. 33 ЦПК та твердження про те, що суд може залучити співвідповідача незалежно від наявності клопотання позивача, ні для відмови у задоволенні позову. З урахуванням принципу верховенства права суд повинен залучити до участі у справі співвідповідача незалежно від клопотання позивача.

У науковій літературі зверталась увага на випадки некоректного використання сполучників «і» («та»), «або». Зокрема, сполучник «або», що вживається у ч. 5 ст. 226 ГК («у разі невиконання зобов’язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов’язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків»), невиправдано обмежує можливості захисту прав кредитора. Ситуація набуває характеру нормальної тільки з урахуванням того, що правова норма, яка логічно закріплена в положенні акта законодавства і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам.