Читати книгу - "Свій час"

Він продиктував.

На долоні сама собою опинилася пласка коробочка диска без розпізнавальних знаків. Поки Богдан її роздивлявся, в кишені куртки писнув мобільник.

— Там в есемесці адреса і телефони цих козлів, — сказала Арна. — Віддай у руки Владові, він у нас по звуку. Якщо його не буде, тоді Костику, але скажи, що коли не передасть протягом години, я особисто його вб’ю. Вони класні музиканти насправді, але ж такі, блін, генії. Поясни їм чітко, що нічого не скасовується, ага?

Богдан кивнув. Вона не залишала йому варіантів.

Арна всміхнулася. Зуби зблиснули на сонці сліпучо, як у рекламі, а одне ікло в неї було маленьке, так ніби залишилося з дитинства молочне, і це було страшенно зворушливо, Богдан аж шморгнув носом — і потім вони обоє разом розреготалися.

Вони сміялися просто так, дурнувато, без жодної причини, синхронно вибухаючи новими хвилями безпідставного сміху, — але щось муляло, заважало, наче камінчик під устілкою. Богдан ледь напружився і витрусив, згадав: вечір, Лесьчине товариство, малозрозумілий гуманітарний гармидер… вони казали, начебто Арна вийшла заміж. Оця маленька Арна в піратській хустинці з торочкуватою торбинкою напереваги — і заміж, та ні, фігня якась.

Він скосив погляд: жодних обручок на її дитячих пальчиках з блакитними серпиками коротких, без манікюру, нігтів не було. Запитати, чи правда, по приколу, щоб переконатися; чорт, раніше, в «Хаті», серед абстрактної патяканини про життя це було б доречно, а зараз що?.. Та хай там як, його, Богдана, ця інформація не обходила. Геть. Аніскілечки.

Але сміх вщух. Не урвався, а просто вичерпався сам собою, немов усотався в щілини бруківки.

— Віддаси і підходь на Марковича, — мовила Арна. — А потім я тебе з Надькою познайомлю, вона класна. І до речі, віднині повнолітня!

— Зачекай, — Богдан відкрив і саме читав есемеску. — Це ж у Північному Писхові, туди їхати години півтори в один кінець!

Вона поглянула так, що окуляри здалися йому великими здивованими очима:

— То й що?

І додала:

— Постарайся якнайшвидше, та й усе.

— Марковича? Авжеж, читав. Він був у списку на літо.

Нічого такий.

«Він зник!!!»

Вона поставила малиновий фільтр тривоги і, здається, забула прибрати палець з опції параметра насиченості: чимраз яскравіший і яскравіший, уже несамовито кислотний колір.

Переводжу в чорно-білий режим: у моєму віці не варто так напружувати очей. З цікавості зчитую профіль: Елізабет Сун, відносний вік — тридцять два роки, фах — дизайнер інтер’єрів і таке інше. Її повідомлення блимає, дрібно вібрує і навіть чорно-біле ріже очі: ні краплі смаку, гнати б таких дизайнерів. Тридцять два, це ж треба. Скоро вона дорівняється віком до власного сина. Хоча, кажуть, сучасні жінки готові викласти чималі гроші за маскувальний віковий фільтр.

На її істерику я волію не реагувати.

Комунікація спалахує знову:

«Він твій рідний онук!»

«Правнук, якщо не помиляюся».

Виправляю її машинально, винятково з нескромної звички бути в усьому точним. Лізка смішна: такий поколіннєвий стрибок аж ніяк не робить її молодшою, але жінки традиційно не дружать із теорією хроновідносності. Онук, правнук, та чи не все одно. Ні Еліза, ні сам хлопець не згадали б про мене, якби я не був усесильним еквокоординатором на ім’я Ебенізер Сун. Ніхто не відмовиться від багатого і впливового дідуся — не щодня, звісно, спілкуватися, зі старими занадто багато мороки, а так, час до часу.

«Ти допоможеш його знайти?»

Вочевидь, вона змінила фільтр, але я не маю настрою вникати у відтінки сірого.

«Елізо, я заклопотана людина. Я не маю часу розшукувати хлопця, який, присягаюсь, якнайменше хоче, щоби його знайшли».

Задовге повідомлення. Лізка, напевно ж, не дочитала до кінця.

«У тебе немає часу?! Твій час взагалі не рухається!»

Авжеж, спілкуючись зі мною, їй довелося добряче-таки сповільнитися. Нічого, так вона якнайдовше збереже свої чарівні тридцять два.

«Вибач, Елізо, у мене справи».

Простягаю руку, щоб вийти з хвилі; але онука, не завершивши синхронізації, залишилася все-таки ледь швидшою за мене, і повідомлення-відповідь активувалося раніше, ніж я встиг завершити рух.

«Він міг піти у плебс-квартал!»

«Чому ти так думаєш?»

«Він сам казав. Коли ми з ним востаннє…»

«Коли він просив у тебе тисячу-другу екво, а ти не дала? Забудь, крихітко. Вони всі через кожну дрібницю погрожують плебс-кварталом».

«Іґар не такий!»

«Ти, безперечно, краще його знаєш».

Виставляю зелений фільтр іронії, хоча загалом не захоплююся такими цяцьками. Але нехай замислиться. Про те, що вона взагалі може знати про свого вже дорослого сина. Відповіді нема, і я з чистою душею виходжу з комунікації. Чухаю загривок напівсонній Паютці: все нормально, звірюко. Пора братися до серйозних справ.

Спершу йду на кухню зварити кави. Еліза, попри своє гідне поваги хроносповільнення, таки забрала в мене дещицю особистого часу, тому бавитися з ретротехнологіями мені сьогодні ніколи.