Читати книгу - "Закляття відьмака"

Мечі, звичайно, були тупі. Та кому хочеться, щоб тебе вдарили навіть тупим мечем? Коли небіж починав наступати і вимахувати мечем, кухар, тримаючи перед собою зброю, щоразу виставляв її вперед і глушив удар.

Це не сподобалось небожеві. Він став швидше і швидше наступати на кухаря. Той ходив по колу, відступав, та встигав на кожний удар підставити меча, загасити силу удару, не дати небожу торкнутися лезом…

Лицар споглядав за неоковирністю небожа з роздратуванням і зневагою. Але не говорив ні слова.

А бійці все ходили й ходили по колу. Тільки чулося їхнє важке хекання й цюкання тупих лез.

Дядько ставав все похмуріший. Аж губу нижню закусив.

— Ану, досить! Амінь! — зрештою крикнув, не витримавши. — Ти, — він тицьнув волохатою, рудою правицею Тимкові у груди, — повертайся на кухню! Ти воював сьогодні добре! А ти… небоже, і що тільки робив у залозі?.. Чому ти вчився?.. Ну добре, лаятись — не допоможе… ходім я тобі покажу від найпростішого…

І Лицар забрав у Тимка меча й рукавицю і подався за стайню навчати небожа.

Стомлений, настраханий Тимко полегшено зітхнув, потягся, аж суглоби хруснули, і пішов перевіряти, як там каша, чи вже домліла.

Боярин Сергій знайшов собі слуг, чи, можна б сказати, наймитів. Він поселив їх у забитій уже кілька років добрій хаті. Стояла хата на городі трохи осторонь садиби. На відстані пострілу з куші, якщо б туди підібрались татари. Цього сивого слугу з лицем темним і попеченим сонцем і його жінку, хоч і не стару ще, але добре підтоптану, посадовив жити у хаті з такою угодою, щоб вони йому городець обробляли, за садком доглядали. Бо і яблуні, і вишеньки, і грушки позабивало ліщиною та тернинами. А також прали йому одяг і готували страви. І домовився він з ними, щоб не пускали нікого на подвір’я до себе. Тільки коли буде нагальна потреба, тоді він їх гукне або вони його покличуть. Новосельці причепурили свою істобку, а жінка випрала старі шати й розвісила на тинові, що хижку обводив, оберігав з усіх боків. Тоді покликав до себе її чоловіка. Його звали Варавою. І боярин наказав йому винайняти човна в перевізника на Либеді. Бо він хоче поплисти човном до гирла Либеді і там порибалити. Спочатку Варава хотів зауважити боярину, що в гирлі Либеді риболовлі нічого сподіватись, але змовчав — боярин був веселий та верткий. Ходив подвір’ям і весело, з усмішкою, граючись, утинав шаблею вербові патики.

Жінці Варава загадав приготувати хліба, редьки, цибулі, часнику та шмат сала. Боярин відчинив стулку брами й покликав Вараву нести козуб з ковбасою, з великим глеком вина, з пухкою паляницею. Варава все відніс до човна. А також позичив у перевізника снасть, наживку, сакулю на довжелезнім держаку. Ще Варава прихопив шмат дохлятини, тільки добре обгорнув його у луб та в ганчірку, щоб сморід не йшов. То була привада для раків. Понесла їх униз течія Либеді межи зарослими берегами. Серед шерхітливого минулорічного очерету починали буяти яскраві, мов фарба ярь, — медянка чи аж білі, наче вирізані із коштовної рибної кістки, гострі молоді шпичаки.

Спочатку боярин Сергій загадав Вараві підплисти до берега і нарізати тих солодких шпичаків. Він з’їв їх, може, кілька жмаків. Варава дивився на нього, витріщивши очі. А потім наказав боярин посунути до нього козуба і витяг звідтіля глека. Відпив ковток і почав співати про витязя, що їде темним лісом до своєї коханої… Та чогось йому пісня не пішла. Щедро ковтнув вина і поновив спів. Але знов йому не сподобалось, бо узяв занадто високо. Він утретє перехилив глека з вином. І знов затяг пісню. І цього разу лишився невдоволений собою. І знов присмоктався до горлянки глека. А коли вже, певно, лишилось вина на самому денці, боярин Сергій набрав повні груди повітря і повів пісню про рибалку, який пливе до своєї коханої на золотім човнику по горах-хвилях, а вона його під явором густим чекає, щоб ніхто не бачив і не знав. Він співав потім ще якусь пісню. Далі його на сон похилило, бо сонце мчало вгору і починало припікати. Боярин позіхнув раз, позіхнув другий, потягся і сонно мовив до Варави:

— Я трохи подрімаю, а ти можеш випити. Я більше не буду.

І боярин Сергій скоцюрбився на широкій лаві-бесідці. А Варава покалатав глечиком біля вуха, як воно там плюскотить, і зробив таке сумне обличчя, ніби його обікрали на ярмарку, позирнув із глибокою зневагою та образою на сплячого боярина і допив рештки. Тоді з глибоким жалем проказав уголос:

— Ще б два ковтки!.. Тільки два! І був би рай… Боярине, боярине, ну що б тобі лишити два ковтки? І був би я геть замочений у раю… Ех-х-х!.. — Він аж зубами скреготнув.

Посидів трохи, повільно загрібаючи правилкою, далі схиляв голову то на одне плече, то на друге, немов прислухаючись до самого себе, і радісно промовив:

— А нічого, їй же Богу, нічого! Бере потроху. Якраз так і треба. І без тих двох ковтків обійдемось…

І почав сильно загрібати. По тому, як він гріб, було видно, що він чоловік бувалий і вправний. Та й снасть усю вклав як годиться. Це й боярин