Читати книгу - "Смиренність отця Брауна"

з усіх поглядів. В обох водилися грошенята, і мене дратувала їхня бездіяльна стомленість і пишне вбрання. І все ж таки мені було їх трохи жаль: я чомусь вважала, що вони пристрастилися до нашого маленького, майже ніким не відвідуваного бару тому, що кожен із них мав фізичну ваду — із тих, над якими полюбляють насміхатися всілякі селюки. Це були навіть не вади, а радше особливості. Один з них був напрочуд малий на зріст, майже карлик, принаймні не вищий за будь-якого жокея. Утім із жокеєм він не мав нічого спільного: кругла чорнява голова, акуратно підстрижена борідка, блискучі, гострі, як у птаха, очі; він брязкав грошима в кишенях, дзвенів масивним золотим ланцюгом від годинника і завжди намагався одягатися як джентльмен, щоб виглядати одним із них. Однак дурнем він не був — швидше неробою, який розумівся на всіляких пустопорожніх витівках. Він міг, ні сіло ні впало, показувати фокуси, то влаштовував справжній феєрверк з п’ятнадцятьох сірників, які запалювалися поспіль один від одного, то вирізав з банана танцюристів. Звали його Ізидор Смайс, і я, як зараз, бачу його маленьку чорняву фізіономію: ось він підходить до стійки і майструє з п’яти сигар кенгуру, що танцює.

Другий більше мовчав і був звичайніший, але чомусь турбував мене набагато сильніше, аніж бідолашний крихітка Смайс. Височенний, сухорлявий, ніс із горбинкою — я навіть назвала б його вродливим, якби він не скидався на привида. Він був неймовірно косоокий — нічого подібного я у своєму житті не бачила. Бувало, як гляне, місця собі не знаходиш, а вже куди він дивиться і поготів не зрозуміло. Схоже на те, що це каліцтво озлобило бідолаху, і, на відміну від Смайса, завжди готового викинути якийсь трюк, Джеймс Велкін (так звали цього косоокого) тільки попивав вино у нашому барі та блукав на самоті сумною рівниною. Мені здається, Смайс теж страждав через свій маленький зріст, хоча й не виказував цього. І ось одного разу вони здивували, налякали і глибоко засмутили мене: обидвоє ледь не в один день попросили моєї руки.

Тепер я розумію, що вчинила тоді доволі безглуздо. Але ж ці опудала були у певному розумінні моїми друзями, і я боялася, як би вони не здогадалися, що я відмовляю їм через їхнє потворне каліцтво. І тоді, задля годиться, я сказала, що вийду лише за людину, яка сама проторувала собі дорогу в житті. Такі вже у мене погляди, заявила я, не можу жити на гроші, які просто-напросто дісталися їм у спадок. Через два дні після того, як я сказала це, маючи найкращі наміри, почалися всілякі неприємності. Спершу я дізналася, що вони вирушили шукати щастя, наче в якійсь дурній дитячій казці.

І ось відтоді й до цього дня я не бачила жодного з них. Щоправда, я отримала два листи від коротуна Смайса — і листи ці були вкрай цікаві.

— А про другого ви щось чули? — запитав Енгус.

— Ні, він не написав мені жодного разу, — відповіла дівчина, дещо завагавшись. — У першому листі Смайс повідомив лише, що вирушив із Велкіном пішки до Лондона, але Велкін виявився надто швидконогим, коротун Смайс ніяк не встигав за ним і присів відпочити біля дороги. Завдяки щасливому збігу обставин його підібрав мандрівний цирк — і частково тому, що він був майже карлик, почасти ж тому, що він, і справді, був доволі спритним, йому незабаром пощастило привернути до себе увагу, і його взяли в «Акваріум» показувати фокуси, не пригадую вже які. Про це він розповів у першому листі. Другий лист виявився ще дивовижнішим — я отримала його минулого тижня.

Юнак на прізвище Енгус допив каву і подивився на дівчину з лагідним терпінням. А вона продовжувала свою розповідь, злегка посміхнувшись:

— Ви, напевно, бачили усі ці рекламні вивіски: «Безсловесна прислуга фірми „Смайс“?» Якщо ні, то ви, мабуть, єдиний, хто її не бачив. Чесно кажучи, я мало розуміюся на таких речах, але це якісь завідні машини, які виконують будь-яку домашню роботу. Знаєте, щось на кшталт: «Натисніть кнопку — і ось вам Непитущий лакей», «Поверніть важіль — і перед вами десять ґречних покоївок». Та ви, напевно, бачили цю рекламу. Отже, якими б ці машини не були, але це золоте дно, а грошенята загрібає спритний коротун, якого я знала в Ладбері. Я, звичайно, тішуся, що бідоласі так пощастило, але разом з тим мені дуже страшно: адже будь-якої миті він може заявитися сюди і заявити, що пробив собі дорогу, і це буде сущою правдою.

— А що ж другий? — зі спокійною наполегливістю повторив Енгус.

Лаура Хоун раптово підвелася.

— Любий друже, — сказала вона, — мені здається, що ви справжній чаклун і бачите мене наскрізь. Що ж, ваша правда. Так, від другого я не отримала ані рядочка та уявлення не маю, де він і що з ним. Але саме його я і боюся. Саме він переслідує мене. Зводить мене з розуму. Мені навіть здається, що вже звів: він усюди ввижається мені, хоча ніяк не може бути поруч, його голос вчувається мені, хоча він не може зі мною розмовляти.

— Ну, люба, — весело сказав молодий чоловік. — Та будь це хоч сам Сатана, йому все одно крити нічим, раз ви розповіли про нього. Божеволіють лише наодинці. А коли саме вам привидівся або почувся ваш косоокий приятель?

— Я чула сміх Джеймса Велкіна так само виразно, як чую зараз вас, — спокійно відповіла дівчина. — Саме його, бо поруч нікого не було. Я стояла на розі, біля дверей кондитерської, й могла бачити одночасно обидві вулиці. Я вже забула, як він сміється, хоча сміх у нього не менш своєрідний, аніж його косоокість. Близько року я не згадувала про нього. І присягаюся всім святим: це сталося майже відразу, як я отримала першого листа від його суперника.

— А чи вдалося вам витягти з цієї примари хоча б слово або вигук? — поцікавився Енгус.

Лаура здригнулася, але