Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

«Але щось вихор затримується», — згадав про мету свого приїзду дільничний. Іванівці запевняли: тільки з’явиться людина в заплаві чи побіля канави, як вихор тут як тут. А цього разу щось його не видно. Анатолій ось уже з годину сидить біля болітця, а вихора й не чути. Сонце сяє, голубе небо. Тихо. Припікає немилосердно. В застиглому спекотному повітрі бринить якась комаха. Над болітцем пурхають сірувато-голубуваті бабки, сідають на вудлище. Та ось в заплаві з’являються дві дівчинки семи-восьми літ. Весело підстрибуючи, вони перебігли місток через канаву, й Анатолій мимовільно звівся, готовий притьмом кинутись на поміч безпечним дівчаткам, як з’явиться вихор. Але нічого з ними не трапилось. Потім підліток велосипедом проїхав — теж нічого. За ним посунула дебела молодиця з двома здоровенними порожніми корзинами, певно, поверталася з базару, за нею, пихкаючи цигаркою, пройшов дядько — вихору не було. Анатолій хотів було змотати вудочку й випустити зловлених карасиків-старичків (нащо йому ті недомірки?), як його увагу привернула тітка з клунком. Спустившись до канави, вона висипала сміття, витрусила мішок і пішла назад.

І тієї ж миті з’явився вихор. Де він узявся, Анатолій так і не зафіксував. Вихор був, як вихор — рвійний, вертлявий, прудкий. І — веселий. Принаймні Анатолію він чомусь здався таким. Вертячись, наче величезна дзиґа, — внизу вужчий, вгорі широкий, як лійка, — він підстрибом нісся навпрошки, не розбираючи дороги, яка йому, власне, і не була потрібна. Ось він примчав до канави, де тітка висипала сміття, й завертівся на одному місці. І вмить сміття витяглося в стовп висотою метрів з десять-п’ятнадцять, і вихор помчав за тіткою. Анатолій кинувся було на поміч тітці, хоча наздогнати вихор уже не міг. Тітка, певно, щось відчула, бо рвучко оглянулась. Загледівши, що до неї з ревом мчить те сміття, яке вона щойно висипала біля канави, тітка зойкнула і кинулась тікати.

Вихор погнався за втікачкою. Так, так, він гнався за нею, це Анатолій ясно бачив. Куди поверне тітка, туди повертав і вихор. Відстань між ними швидко скорочувалась. Та ось тітка добігла до свого обійстя, вскочила у двір і хотіла було зачинити хвіртку, але стовп із сміттям, заваливши тин, теж увірвався у двір. «Про-охо-ре??!» — загаласувала тітка, біжачи до хати. З дверей вискочив дядько з сокирою в руках. Загледівши стовп сміття, що гнався за його жінкою, дядько крикнув: «Ти знову з кимось не поладила?..» — і сховався в хаті. За ним у сіни вскочила й жінка, зачинила за собою двері. Вихор завертівся посеред двору, висипаючи сміття. А тоді навпрошки через городи помчав у заплаву. Тут він і зустрівся з Анатолієм, котрий на всяк випадок відскочив у бік. Але вихор пронісся мимо, не звернувши аніякої уваги на дільничного. Дихнув на нього спекотним, наче спружиненим, рвійним повітрям і зник.

І лише тоді Анатолій перевів подих. Ну і ну, подумав. Чи вистачить бодай і у вихора сили, щоб ганятися за тими, хто загиджує береги рік? Так уже в нас повелося, що досить поселитися людині на березі річки чи водойми, як вона відразу ж перетворює береги на звалище… А ще Анатолій подумав, що вихор якось розрізняє, хто є хто. І карає лише тих, хто шкодить річці. Інших же не чіпає. То, виходить, вихор діє з розумом? Нісенітниця! Як це вихор, згусток повітря, може мислити?.. Доки дільничний міркував так, вихор наче розтанув. Анатолій так і не встиг загледіти, куди ж він подівся. Мить тому був і вже його немає. Знову тихо, спекотно, повітря, як згусле. Бринить якась комаха, пурхають сірувато-голубуваті бабки… В небі — ані хмаринки, ані подуву вітерця.

Йшов якось чоловік дорогою. А назустріч йому троє. Чоловік привітався і пішов собі далі, а ті засперечалися: кому з них він побажав доброго здоров’я? Сперечалися, сперечалися і не дійшли згоди. От вони наздогнали того чоловіка й питають: кому він побажав добра? А той і питає: а ви хто такі? Один відповідає, що він Сонце, другий, що він Мороз, а третій, що він Вітер. Подумав перехожий і одказує: «Я побажав доброго здоров’я Вітру». Сонце і Мороз образились. Сонце вигукнуло: «Я спалю твої посіви!..» А Мороз погрожує їх заморозити. Тоді Вітер і заспокоює чоловіка: «Не бійся, у спеку я подму прохолодою — не згориш, а в мороз я дихну теплом — не замерзнеш!»

У кімнаті, що була схожа на корабельну радіорубку, загадково світився круглий екран метеорологічного локатора. А за стіною станції поверталася велика антена локатора. З такою ж швидкістю на круглому екрані повертався і радіальний промінь. Локатор промацував атмосферу в радіусі трьохсот кілометрів. Ось він наткнувся на хмарові скупчення, і на екрані спалахнула світлова пляма. Синоптик, змінивши положення антени, змінює кут нахилу променя, і тепер локатор вже виміряє висоту хмари.

Синоптик повертається до перерваної розмови.

— Так ось про вітер, який народна мудрість визнає сильнішим за сонце і мороз… Ми живемо на дні глибокого повітряного океану — атмосфери. Основна сила, що змушує рухатись повітряні маси, — це різниця тиску. А в результаті відмінності тиску і виникає вітер. Як і вода, що завжди тече з більш високого місця у більш низьке, так і повітря рухається з місця, де високий тиск, в таке місце, де тиск менший. Тому вітер є однією з найважливіших характеристик стану оточуючого середовища. Недарма ж ото і в пісні співається, що «без вітру не родить жито, без вітру трава не шумить…»

Минуло вже кілька днів, а дільничний уповноважений Анатолій Прохоренко все ще не знав, що і як доповідати начальству про вжиті заходи на скарги деяких мешканців Іванівки. Та, власне, і вжитих заходів поки що не було. А ось скарг в райміліції збільшилось — внесла свою частку та тітка, чиє висипане сміття біля канави вихор відніс їй у двір. Вдруге тітка не зважувалась висипати сміття в канаву заплави, але на міліцію метала громи і блискавки, грізно запитуючи