Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

Вода відступила вже далеко, залишивши за собою брили брудного мулу та величезні купи різного сміття. Сьогодні було не надто спекотно, і під майже лагідними променями Раміду все швидко прибирало мальовничих обрисів. Навіть тигри, що досі лежали під пальмами, почали весело гратись та бігати один за одним, ще раз доказуючи, що ці тварини ще майже діти.

— Ану подивимось, що ж то за багатство підкинула нам вода, — сказавши це, хлопець підійшов та, присівши, взяв у руки великий яскраво-зелений камінь, який так вигравав від падаючого на нього прямого проміння Раміду, що аж очам ставало боляче. Завбільшки камінь був у грецький горіх.

— Один цей камінчик, мабуть, потягне на півлимона, — пожартував Роман, уважно оглядаючи його точні грані. — І з ним вже попрацював вправний ювелір, — підсумував він. Потім поклав діамант на пісок, ніби це була просто прибережна галька, та взяв у руки самородок золота, який теж був чималенький і надзвичайно дорого цінувався б на Землі. Та яку ціну він мав на Дріоді — треба було ще подумати.

Тася теж взяла у долоні пригорщу дорогоцінностей і почала їх розглядати, смішно схиливши набік голову та піднявши вгору гарно вигнуту брову. Далі вона навіщось понюхала їх:

— Як ти гадаєш, що можна було би у нас на Землі за це придбати?

Роман, підкинувши у руці шматочок золота, так само, копіюючи сестру, схилив набік голову та підняв брову.

— І не знаю. Але ранчо у Техасі точно! І тільки за одну цю пригорщу.

І, кинувши коштовності на пісок, обоє весело розсміялись.

— Та ні, давай все-таки серйозно. Зараз позбираємо їх у торбу і потім віддамо Зібу. Раз їх тут сховали пірати, або поклали у чиєсь древнє поховання, як у нас колись єгипетським фараонам, значить тут вони теж високо цінуються.

— Якщо Зіб вийде на зв’язок, — сумно відповів Роман, та все-таки пішов до фургона щось підшукати, щоб скласти у нього несподіване багатство, яке раптово звалилось їм на голову.

— Це, мабуть, рубін, — взявши у долоню темно-червоний, добре оброблений камінець, спробувала Тася відгадати назву самоцвіту.

— А це, якщо я не помиляюсь, аквамарин, — зважуючи у руці та милуючись ніжно-блакитною коштовністю, підтримав гру Роман.

— А це, напевне, смарагд, — на долоні дівчинки зблискував величезний зелений камінь. — і, кажуть, якщо у нього добре вдивитись, можна побачити своє майбутнє. Як ти думаєш, він підкаже, що чекає на нас попереду?

І Тася, до болю в очах, почала вдивлятись у прозору зеленкуватість діаманта. Раптом камінь почав змінювати колір.

— Ромо, ану швиденько йди сюди та глянь на нього, — вигукнула дівчинка, — камінь потемнів.

Хлопець підійшов до сестри та теж почав пильно вдивлятись у загадковий камінець.

— До того він мав яскраво-зелений колір.

— А тепер він майже чорний. Отож, якщо судити по зміні забарвлення з світлішого на темніший, можна, напевно, сказати, що попереду нас очікують не дуже приємні часи, але вони будуть нетривалі, бо дивись, камінь знову світлішає. О, вже майже білий. Він хоче нам сказати, що наша подорож закінчиться дуже добре. А давай візьмемо його собі, не будемо віддавати Зібу. Він стане нашим талісманом і по ньому ми будемо вгадувати, що нас чекає завтра або навіть через тиждень чи місяць, — запропонував Рома і сховав коштовність до кишені.

— А я хочу взяти собі отой рожевий. Глянь, який він гарнюній. Правда ж, справжнє диво!

І вона підняла з піску чудовий діамант, що за зміною тонів та відтінків в одному камені зайняв би королівське місце в чиїсь колекції і був би одним із найрідкісніших. З одного боку діамант був жовтий, потім блідо-рожевий, далі темно-рожевий, а наприкінці — яскраво-рожевий, з ледь помітними точечками і вкрапленнями всередині.

— Я вже навіть придумала йому назву — «Шах». Загадково і красиво. А зелений камінь зватиметься…, — і діти замислились, яке ж ім’я придумати цій яскравій, вражаюче красивій знахідці.

— Слухай, а давай назвемо його Матвієм, — аж підскочив від раптової думки, що блискавкою вдарила йому у голову, Роман. — Це буде в честь нашого дідуся, у якого так само щохвилини змінюється настрій, як і відтінки у цього каменя. Цією назвою ми вшануємо його ім’я. Правда, він цілком цього заслуговує?

Тасі така ідея сподобалась і вона у захваті заплескала у долоні.

— Тоді підберемо ще щось і для бабусі та назвемо його «Надія», бо інакше буде несправедливо.

У хлопця зблиснули очі:

— Атож, і це має бути синій камінь, кольору вранішнього неба і, справді, надії.

Серед різнобарв’я безцінних скарбів та глибокої і веселої палітри кольорів і відтінків знайшовся невеликий, скромний за своїми розмірами, у порівнянні з іншими коштовностями, темно-синій діамант, який, коли його повертали у променях Раміду, мав то блакитний, то синій, то майже чорний колір.

Це