Читати книгу - "Король Гризлі"

Мускві (крім форелі, звичайно). То був корінь солодки, або лакриці[42], чи не найбільша смакота з усього, що росло у тутешній землі. Єдине, що могло посперечатися з солодкою, був кандик, або собачий зуб[43]. Солодка густо росла на березі струмка, й Мусква рив та рив, аж натер собі лапи. Зате тепер, сповна відвівши душу, він почувався як ніколи добре.

Уже ближче до вечора Тор, сам того не бажаючи, став винуватцем бійки Мускви з Піпунаскусом. Вони з Ісквао саме спочивали в заростях, коли це раптом Тор, без жодних видимих причин, роззявив величезну пащу і заревів — низько, протяжно, загрозливо; достоту так, як тоді, коли бився з величезним барибалом.

Ісквао теж задерла голову й підтримала його. Звірі співали, вони були в гарному гуморі. Чому ведмеді під час гону дають концерти, від яких холоне кров? Мабуть, ніхто крім самих клишоногих не в змозі розв’язати цю головоломку. Близько хвилини тривала ця ведмежа арія, і Мусква, котрий не бачив, що діється в заростях, вирішив, що нарешті настала довгождана хвилина, коли Тор узявся надавати стусанів під боки Піпунаскусовій матері. І він негайно вирушив на пошуки мазунчика.

А той, як навмисне, саме нипав край заростей. Мусква, не вдаючись до зайвих церемоній, чорним спалахом накинувся на Піпунаскуса, і вони покотилися по землі. Кілька хвилин ведмежата билися, дряпалися, кусалися та волали, причому бився, дряпався й кусався переважно Мусква, а вся енергія мазунчика пішла здебільшого на крик.

Нарешті Піпунаскус викрутився і вже не знати укотре дременув геть. Мусква — за ним. Переслідуючи мазуна, він то влітав у чагарі, то вилітав із них, то гнав у бік струмка, то біг нагору крутосхилом, а добігши до середини, жваво повертав назад. Набігавшися досхочу, він зупинився і розпростерся долічерева, щоб відпочити.

Аж тут із заростей з’явився Тор. Він був сам. Тепер, уперше після вчорашнього вечора, він, схоже, бачив Мускву. Тор понюхав, чим пахне повітря в долині, крутнувся спочатку в навітряний бік, тоді у підвітряний, потому розвернувся й попростував до далеких крутосхилів, з яких вони придибали сюди учора вдень. Мусква водночас був утішений і спантеличений. Йому хотілося забігти в зарості, загарчати і вчепитися у шкуру мертвого ведмедя, який там, безперечно, лежав, і дерти, дерти, дерти... А ще хотілося раз і назавжди показати мазунові, хто тут господар. Одначе, трохи провагавшись, він чкурнув услід за Тором і біг за ним назирці, як прив’язаний.

Трохи згодом із заростей вийшла Ісквао. Так само, як Тор, вона потягнула носом і повернула зовсім в інший бік. Ісквао повільно йшла схилом, прямуючи туди, де падало до вершин вечірнє сонце. За нею дріботів Піпунаскус.

Пора женихання минула. Тор повертався на схід, а разом з ним повертався і вірний Мусква, збагачений досвідом перших боїв. Там, куди вони йшли, їх очікувала загроза, найстрашніша з усіх, які знали ці гори. Вона була нещадною, і зустріч із нею означала неминучу смерть.

Розділ тринадцятий

сквао з Піпунаскусом пішли своєю стежкою, а Тор та маленький барибал — своєю. Ніч застала Тора з Мусквою в дорозі. Зорі світили їм з неба, а вони ішли й ішли, ні на мить не зупиняючись ані для сну, ані для відпочинку. Тор не шукав собі здобичі. Ось він здерся нагору крутим схилом, тоді зійшов униз по сланцевому скосу, перебрів невеличке озерце, яке плюскотіло біля підніжжя гори, та вийшов на м’яку зелену луку, де густо ріс собачий зуб — тонкостебла рослина з рожевою квіткою з п’яти-шести пелюсток, двома листками біля самої землі та духмяною цибулиною. Тут він зупинився і аж до ранку ласував смачним корінням.

Мусква, який ще удень наївся коріння солодки, досі не зголоднів. День для нього минув спокійно (якщо не брати до уваги бійок із мазуном, звичайно), тож і зоряна ніч видавалася надзвичайно приємною. О десятій годині із-за гір виплив місяць, великий, багряний. Мусква на своєму куцому віку ще не бачив його таким. Місяць виринув із-за гірських вершин, немов заграва далекої пожежі, й залив усі Скелясті гори незрівнянним сяйвом. На увігнутій луці, що була з десять акрів завбільшки, стало видно, як удень. Озерце під горою мерехтіло тихим блиском, а струмочок, який брав початок на засніжених вершинах і біг сяйливими водоспадами униз, скидався на канал, наповнений міріадами шліфованих діамантів, що текли безперервним потоком, розливаючи лагідне сяйво.

Трохи вище над лукою купками росли кущі, бальзами та ялини, немов посаджені дбайливою рукою для оздоби, а обіч на третину милі підіймався вгору зелений схил. Там, на гребені, не помітне для Тора і Мускви, спало стадо баранів.

Мусква бродив за Тором, як припнутий, вивчаючи чагарники, чорні від тіні ялин та бальзамів, берег озерця. Тут йому трапилася латка рідкої грязі, і після того, як він побовтався у ній, розтерті подушечки лап пекли значно менше. Усього за ніч він забрідав сюди разів зо двадцять.

Розвиднілося, одначе Тор не поспішав покидати привітну луку. Він і далі блукав галявиною й понад крайкою озера, викопуючи корені та поїдаючи м’яку травичку. Мусква не ремствував: він чудово поснідав цибулинами собачого зуба. Єдине, що його бентежило, так це те, що Тор не поліз в озеро по форель. Він ще не знав, що риба водиться не у кожній водоймі.

Тоді він подався рибалити сам, упіймав темного краба у твердому панцирі, а коли той ущипнув його гострими клешнями, несамовито завищав од болю.

Коли доходила десята й ведмідь у теплій шубі почувався на осонні, як у напаленій лазні, Тор відійшов до водоспаду і знайшов серед тамтешніх скель місцину, де було прохолодно, як у старожитній келії. То була невеличка печерка. Пісковик і сланець, які її оточували, були темні від талої води, що безперервними цівками струменіла із засніжених вершин.