Читати книгу - "Зодчий із пекла"

одне з найкращих створінь Городецького. Його будували приблизно три роки, з 1913 по 1915 на замовлення Гната Барвіненка, місцевого поміщика й промисловця. Використовували улюблений матеріал архітектора — бетон. На жаль, не залишилося фотографій чи достовірних спогадів про цей період діяльності видатного зодчого. Але, повірте, невдовзі цю білу пляму буде ліквідовано. Зараз Кирило Іванович фінансує видання брошури місцевого краєзнавця, який зібрав спогади, легенди й чутки щодо участі Городецького в будівництві споруди, гостею якої ви сьогодні являєтесь.

Гостя явно зацікавилась:

— А чи не можна поглянути на той рукопис? — розмовляла вона чистісінькою українською, повністю зраджуючи цим своє плебейське походження. Проте була в ній якась невловна родзинка, невідпорний шарм, відбиток породистості чи таланту. Це насторожувало господиню, і відповідь вийшла дещо різкуватою:

— Він ще не готовий.

— Тоді познайомитись з автором. Як його прізвище?

— Забула… Я вам обов’язково скажу. Пізніше. Повірте, такі неприємності звалилися на нас останнім часом… Голова обертом.

— Я вас розумію. Ох, як розумію. — Молода баронеса покивала головою. Звісно, із ввічливості, бо приїхала з-за кордону спеціально, щоб ознайомитись із маловідомими сторінками життя славетного архітектора.

— А ось і картини! — Вони увійшли до залу й зупинилися перед темнуватим полотном у блискучій визолоченій рамі. — Отже, сімейний портрет родини Барвіненків. Автор — Олександр Олександрович Мурашко, видатний український художник. Учень Рєпіна. Загинув у 1919 році від рук бандита. Зверніть увагу, майже всі, хто мав стосунки до родини Барвіненків та цього дому, гинули трагічно й передчасно. Мурашкові не було й сорока п’яти років. Але зверніть увагу на картину. Її датують тисяча дев’ятсот одинадцятим. Інтер’єр ще старого дому Барвіненків, саме на його місці збудовано цей. Багатий цукрозаводчик і меценат Гнат Пилипович Барвіненко сидить на канапі на фоні прикрашеної картинами стіни. Більшість з них поки що розшукати не вдалося. Він ззаду, прислухається до гри двох молодших дочок. Поруч з ним — старший син Іван Гнатович, вчений, селекціонер, фольклорист. Разом з батьком був розстріляний у дев’ятнадцятому році. Зверніть увагу, того ж року вбили Мурашка. На передньому плані — рояль, на якому грають у чотири руки сестри Віра та Марія. Спокійні, лагідні обличчя, здається, ніщо не передвіщає подальших трагічних подій. — Ольга Володимирівна помітила, як очі баронеси Алессандри здивовано зустрілися з поглядом дівчини з картини, й зробила коротеньку паузу. — Але ми знаємо, що молодша, Марія, весела красуня, несподівано померла в своєму ліжкові, тут, на другому поверсі, за тиждень до свого весілля, а старша, Віра, пізніше вийшла заміж за її нареченого, учня Городецького, молодого архітектора, який наглядав за будівництвом цього палацу. Його прізвище Василай. Віра через кілька років стала калікою, упавши з балкону, що знаходиться в тому залі, — показала долонею. — Григорій Василай загинув під час Великої Вітчизняної війни, побувавши перед тим і в сталінських таборах.

Дами переглянулися, але, схоже, кожна розуміла своє. Ярижська продовжила екскурсію:

— А ось зовсім інший портрет, написаний двома роками пізніше. Автор невідомий. Це так званий парадний портрет. Якщо на попередньому — спокійна домашня обстановка, то тут ми бачимо сестер Барвіненко на світській вечірці. Зверніть увагу, як змінилося обличчя Віри…

— Ой!

— Що таке?

— Ой! — Повторила знову баронеса Монтаньоль, намагаючись звільнити свій тонкий каблучок із щілини. Вона різко сіпнула його, і кілька дерев’яних дощечок, що складали паркетний візерунок, випали зі своїх місць. Гостя не втримала рівноваги й гепнулась на підлогу.

— О, синьйоро! — Ольга Володимирівна заходилась її піднімати, зачепивши при цьому ще кілька дощечок. Спочатку падіння чарівної Сандри її навіть потішило. Занадто вже вона була гарненька. Зовнішність, макіяж, фігурка — все бездоганне, хоч зараз на подіум. Одяг та аксесуари — найвишуканіші. Смак плюс шарм, мабуть, від Готьє чи Гальяно. Чи хто там у них в Італії зараз у моді?

І ще Сандра Монтаньоль була непристойно молода, набагато молодша від Ольги. Чарівна дурепа. Українського походження. Вискочила заміж за старого барона й пишається. А треба не носа задирати, а під ноги дивитись.

Ольга Іванівна й подивилась.

Нещодавно настелений паркет був абсолютно зіпсований.

Ще й на видному місці — біля входу в бібліотеку, куди пані Ярижська збиралась вести баронесу-слідопитку. А Сандра зіщулилась, очі злякано бігали: на стіну, на підлогу, на стелю.

З нижнього залу долинала піднесено-сумна флейтова мелодія «Самотнього пастуха» Поля Моріа.

Будинок наче очікував на нове нещастя.

Одна з таємниць будинку

Лешек Дезідерій Владислав Городецький був геніальним архітектором, елегантним франтом, відважним мандрівником, таланистим мисливцем, цікавим іронічним співбесідником, людиною еклектичною й несподіваною. В усьому. Гордий і незалежний, хоробрий і мудрий, підприємливий та ініціативний. У ньому було щось і від нестримних іспанських конкістадорів, і від дивовижно різнобічних художників Епохи Відродження.

Він кохав жінок і новий на той час будівельний матеріал — бетон

Народився в Україні, а помер в Ірані.

Любив спартанські сафарі в Азербайджані, Персії, Афганістані, в далекій Кенії та на Алтаї — й цінував витончену розкіш затишних інтер'єрів.

Найзнаменитішу свою споруду почав з парі й блискуче його виграв: за два роки в особняку, зведеному на геть не підходящому для будівництва урвищі, приголомшених гостей пригощали смаженим кабаном. Але не власноруч упольований зодчим звір здивував усіх, а сам Будинок з химерами — магнетично притягальний, загадковий, незбагненний, неповторний.

А ще Городецький спроектував та звів прекрасну віллу в Євпаторії, мисливський будиночок у Петергофі, головний залізничний вокзал в Тегерані й палац для іранського шаха, фабрику вуглецю та штучного льоду в Сімферополі, торговельні ряди, бійню й гімназію в Черкасах, філігранну караїмську кенасу, романтичні склепи й мавзолеї для київських аристократів, цукровий завод, лікарню, не гребував каналізацією… І жодна зі споруд не залишилась сірою чи невиразною, на всіх вистачило його невичерпної фантазії!

Та більш за все вражає костел святого Миколая у Києві, що вже понад століття драматично простромляє небо над містом. Готика. Гострі шатра не просто прагнуть увись, а немовби