Читати книгу - "Вирій загублених душ"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та й Едмон виявився, на щастя, цілком керованим чоловіком, таким собі звичайним альфонсом. Він дуже помилявся, коли розраховував упокорити свою нестримну Есмеральду. Справді-справді, мадам Фужерон була вправнішою і наполегливішою за Шуру Курилець. Подібно до буревію, її дівчинка розчищала навколо себе життєвий простір, підминаючи під себе все, що струменіло соком і випромінювало енергію. Шлюбний контракт з французом був лише зачіпкою, щоб пустити коріння в іншій країні. Розумниця Аня значилася дружиною одного чоловіка, спала з іншим, а гроші брала у третього.
Тепер в неї була власна оселя, а Каміла і Анжела спритно «шпрехали» французькою, обганяючи за успішністю своїх ровесників. Шурі здавалося, що її мрії щодо дітей здійснилися на всі сто відсотків. Дівчатка підуть далі самостійно: одна мала намір стати лікарем, інша — юристом, і навчання в Сорбонні для них не за горами. На Батьківщині їм би ніколи не вдалося здобути вищу освіту, з огляду на бабусині статки.
Щоправда, всупереч сподіванням, не складалося з професійним самоутвердженням дочки. Останній іспит пройшов блискуче, однак це ніяк не вплинуло на просування по службі. «Посада викладача для іммігрантки — справа тонка», — зауважили мадам Фужерон у місцевому відділі освіти, куди вона навідалася, щоб остаточно закріпити за собою статус шкільного вчителя. Утім, заради справедливості, слід було визнати, що скандал з Даніелем надовго відсунув перспективу Аниної педагогічної кар’єри.
На виручку прийшов Ален зі своїми зв’язками. У мерії Реймса для мадам Фужерон знайшлася робота на курсах російської мови. Можливо, ці заняття стали такою життєвою необхідністю для підприємців саме з ініціативи мсьє Рекара. Тим паче що багато хто з них розбудовував свій бізнес у Східній Європі. Водночас про Аню не забували й у міському суді, де розглядали позови французьких підприємців до бюрократів, які заважали просуванню іноземних інвестицій на теренах колишнього Радянського Союзу.
— Прибирати в усіх палатах? — почула Шура.
У дверях стояла технічка Ніна, яка віднедавна вела господарство у клініці доктора Браславця.
— Обов’язково! Сьогодні в нас буде комісія з Міністерства охорони здоров’я.
Ніна знехотя почвалала світлим коридором, час від часу торкаючись панелей вогкою ганчіркою. Незважаючи на липневу спеку, цей старовинний будинок, а тим більше підвал з його важким підземельним запахом, нікому не подобався, навіть нечисленному персоналу. Сім палат «Клініки серця», всього тридцять ліжок, порожніли. Проте насправді пацієнти були — переважно дружини і старі батьки кількох високопосадовців. Жоден хворий не бажав залишатись у цьому мороку і холоді зайву хвилину. Тут пахло пусткою і безрадісним минулим. Колись, у роки політичних репресій, дім належав місцевому управлінню держбезпеки. Браславець утішав себе надією, що в цьому необжитому підвалі з’явиться свій домовик, як тільки сюди проведуть опалення.
Шурині плани стягали набагато далі. Жінка розмірковувала над тим, як налагодити одержання благодійних внесків від іммігрантів, діаспори. За словами дочки, існувала світова практика: незалежно від податкових пільг бізнес-компанії витрачають на благодійність близько двох відсотків прибутку. Теперішніх Аниних контактів було б достатньо, аби відкрити краник цих дармових внесків. Шура примружилась, уявляючи собі масштаб свого задуму. Це тобі не якась дрібна аптека. Спілкуючись у Реймсі з бізнесменами і суддями, мадам Фужерон вивудила чимало корисної інформації. Зважаючи на добре ім’я доктора Браславця, окремі спонсори і навіть благодійні фонди цілком могли розщедритися на гуманітарну допомогу. Тоді б «Клініка серця» мала можливість надавати платні послуги населенню. Але, в який спосіб зробити клініку прибутковою і не порушувати принцип милосердя, Шура не знала. Жінка напружено зморщила лоба — вона була підкутою у бухгалтерських махінаціях, але цивільне право вважала своїм слабким місцем.
Доктор увійшов весь розчервонілий; його окуляри аж запітніли і здавалось, ось-ось впадуть з кінчика носа.
— Уявляєш, наше начальство не хоче приймати французьке обладнання на баланс інституту! — вигукнув Святослав Кирилович.
— Чому? — запитала Шура, зрозумівши, що йдеться про ректора та його заступників.
Браславець глибоко зітхнув, відпив зі склянки води і повідомив приголомшливу звістку: Київська митниця не визнає їхній вантаж гуманітарною допомогою. Через це доктору й довелося вдатися до таких непростих для нього маневрів навколо свого керівництва. Якщо власником вантажу визнає себе медичний інститут, тоді обійдеться без оподатковування і стягнення мита.
— Поки що ситуація така: нам виставили рахунок у сто п’ятдесят тисяч євро. Це податок на додану вартість разом із митом. Інакше обладнання не розмитнять, — приречено сказав професор.
— То нехай інститут значиться власником цього обладнання. Потім передадуть його нам. Так буде швидше.
— Нехай-нехай… — передражнив Шуру Браславець. — Якщо ректор прийме французьку апаратуру на свій баланс, то не отримає бюджетних коштів рівно на ту суму, яку нам виставили на митниці. Такий закон.
Доктор опустив голову і замислився. Жінка терпляче чекала наступних слів шефа.
— Зрештою, питання досить слизьке, — зауважив, трохи охоловши, Святослав Кирилович. — Високоякісне надсучасне діагностичне обладнання з Франції можна назвати «предметом медичного призначення», а можна й не назвати. Це визначає спеціальна комісія в самому Києві. Доводити свою правоту перед митниками будемо самотужки. Зробити це було б легше, якби в Умані трапилось якесь стихійне лихо чи інше НП. Тоді б оформили гуманітарну допомогу за спрощеною процедурою. Добре, що «Клініку серця» як юридичну особу вже внесено до реєстру набувачів такої допомоги.
Шура була спокійна і діловита, ніби й не вона затіяла весь цей шарварок. Щиро кажучи, пані Курилець передбачала, що цим і закінчиться їхня «запекла» дружба з ректором. Кожен навіть зовсім маленький пан хоче бути повноправним господарем на своїй ділянці.
— Може, дати хабара? — запропонувала Шура.
Якось по-особливому натужно загудів вентилятор. За вікном перехожі перебігали дорожній перехід, наполегливо розминаючи підборами розм’яклий асфальт. Святослав Кирилович відвів погляд від заґратованого вікна, скривився і розпачливо махнув рукою.
Збираючись до столиці, професор запасся візитками потрібних людей. Щоправда, найбільше він розраховував на свого давнього знайомого — керівника парламентського комітету з питань охорони здоров’я Василя Нагорного. «Добре, що мій вантаж, хоч його загнали в якийсь залізничний тупик, принаймні не псується. Але довго чекати я не можу», — думав Браславець, сідаючи в маршрутку. За годину він стояв перед величезним кам’яним будинком на вулиці Грушевського. Професора пропустили всередину за попередньо складеним списком. Невеликий зал на третьому поверсі поволі наповнювався. Урядова комісія з гуманітарної допомоги ледь зібралася після двомісячної перерви.
— Якщо передбачено в законі три місяці на розмитнення вантажу, ніхто вам його «за безплатно» раніше не оформить, — кинув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вирій загублених душ», після закриття браузера.