Читати книгу - "Віннету ІІІ"

— Це правда, що ви викликали дощ?

— Так.

— Я не можу в це повірити, хоча знаю, що ви завжди говорите правду.

— Я справді викликав дощ, щоб урятувати і себе, і вас.

Я пояснив йому, що скористався дуже простим способом. Шамани багатьох диких племен, що живуть у посушливих районах, вдаються до нього й завойовують славу чарівників.

— Ви врятували нам життя. Якби не ви, ми загинули б від спраги.

— Не від спраги, а від рук убивць. Ви не повірили мені. Придивіться до цих коней: під ними приховані пласкі бурдюки з водою. Я би пристрелив розбійників власноруч, але я не люблю проливати кров. Як звати того молодого негідника, що вночі стояв на варті разом із Вільямсом?

— Меркрофт.

— Ім’я точно вигадане. Попри молодість, він здався мені найдосвідченішим з усієї зграї. Не можу позбутися відчуття, що здибався з ним раніше. Я не позаздрю їм, якщо через два дні ми не вийдемо до Ріо-Пекос. Але даймо наразі їм спокій. Краще розкажи мені, як убили вашого батька.

— Чесно кажучи, ніхто нічого не знає. Аллена не було вдома, він поїхав до Сан-Франциско скуповувати золото, а ми залишилися учотирьох: батько, Боб, наша економка і я. Майстри та їхні помічники живуть окремо. Якось батько вийшов на свою вечірню прогулянку, а вранці ми знайшли його в передпокої у калюжі крові. Майстерня й магазин були відчинені, і все, що вартувало хоча б долар, безслідно зникло. На жаль, батько завжди носив із собою ключ, який підходив до всіх наших замків. Убивця забрав ключ і пограбував нас.

— Ви нікого не підозрювали?

— Тільки один майстер знав про ці ключі, проте поліція нічого від нього не довідалася. Пропали також коштовності, які люди віддали нам на зберігання. І коли ми розрахувалися за них, то грошей зовсім не залишилося. Я ледь нашкріб півсотні доларів, щоб дістатися до Каліфорнії та вирушити на пошуки брата. Я тривожуся за Аллена: минув уже місяць, як від нього немає звісток.

— Наскільки я зрозумів, ти вже не сподіваєшся зловити вбивцю й повернути собі хоча б частину вкраденого?

— Я втратив надію. Грабіжники, напевно, давно виїхали за кордон, і хоч я й дав оголошення про крадіжку коштовностей у найбільших газетах Америки та Європи, та боюся, що це нічого не дасть. Досвідчений негідник знайде спосіб продати їх.

— Я б хотів побачити це оголошення!

— Та хоч би й уже. Я завжди ношу з собою примірник газети «Монінґ Ґеральд» з оголошенням.

Він дістав із нагрудної кишені газету і простягнув її мені. Поки я читав оголошення, у мене в голові крутилися думки про неймовірні збіги обставин, які люди зазвичай називають випадковостями. Повертаючи газету, я замислено запитав, не дивлячись на Маршалла:

— А якщо я детально опишу вам одного з убивць?

— Що ти маєш на увазі, Чарлі? — швидко сказав Бернард.

— А може й поверну частину зниклих коштовностей.

— Не жартуйте так, Чарлі! Коли трапилося це нещастя, ви були далеко в прерії. Як ви можете зробити те, чого не змогли ні поліція, ні родичі, адже вони були поруч?

— Бернарде, я простий чоловік, але я зберіг ще з дитинства глибоку віру в Бога й переконаний, що існує всевидяче око, яке за всіма нами стежить, а також Божа рука, яка захищає нас від усього злого. І для цього ока та цієї руки Луїсвілл та прерія — поряд. Погляньте на це!

Я простягнув йому гаманець, знайдений у Фреда Морґана. Бернард схопив його тремтячими від збудження руками, розв’язав неслухняними пальцями шнурок і зазирнув досередини.

— Боже! Наші коштовності! Це вони, я впізнав їх! Але звідки? Де ти їх знайшов?

— Тихіше! Тримай себе в руках, Бернарде, — зупинив я потік його вигуків. — Не варто втаємничувати всіх у ці справи. Якщо це справді ваші камені, а я в цьому переконаний, то залиш їх у себе, а щоб ти не вважав мене негідником, я розповім тобі, як вони потрапили до мене.

— Чарлі, як ви могли подумати, що я здатний звинуватити вас у…

— Тихіше! Вас чути навіть в Австралії.

Але Бернард перебував у ейфорії, і його можна було зрозуміти. Я радів зі щастя свого друга і шкодував, що не можу разом з камінням повернути йому й батька.

— Розповідай же, Чарлі! — попросив мене Бернард. — Як коштовності опинилися в тебе?

— Убивцю я теж мало не зловив. Він був так близько від мене, що я ось цієї ногою зіштовхнув його на землю зі сходинки локомотива. Сем намагався наздогнати його, але марно. Сподіваюся, незабаром мені вдасться схопити його. Як мені відомо, вбивця попрямував на той берег Ріо-Пекос. Його там чекають спільники й наступна брудна справа. Але ми знайдемо їх, зловимо й будемо судити.

— Прошу тебе, Чарлі, розкажи мені все за порядком.

Я розповів про напад на поїзд індіанців оґлала і про все інше, що трапилося там. Наостанку я показав Бернардові лист Патріка до Фреда Морґана, він уважно прочитав його і сказав:

— Ми його зловимо, Чарлі, й обов’язково довідаємося, куди він сховав решту коштовностей!

— Бернарде, прошу вас, говоріть тихіше! Хоч ми їдемо далеко попереду купців, але тут, у прерії, треба бути дуже обережним навіть у дрібницях, — знову застеріг я необачного юнака.

— І ви справді віддаєте мені коштовності без жодних вагань?

— Звичайно, адже вони ваші.

— Чарлі, ви… я хотів би запропонувати… — він витягнув із гаманця найбільший камінь і простягнув його мені. — Прошу вас, візьміть цей камінь на знак подяки!

— Ні в якому разі, Бернарде! Камені належать не тільки вам, але й