Читати книгу - "Малахітова шкатулка"

де й страх подівся. Відчинила дверці, дивиться, аж цап — тут, зовсім близько. Праву передню ніжку підняв — ось тупне, а на ній срібне копитце виблискує, і ріжки в цапа з п'ятьма гілочками. Дарушка не знає, що їй робити, та й манить його, як свійського:

— Ме-ка! Ме-ка!

Цап на це як розсміється. А тоді повернувся і втік.

Прийшла Дарушка в хижку, розповідає Мурушці:

— Подивилась я на Срібне копитце. І ріжки бачила, і копитце бачила. Не бачила тільки, як той цапок дорогі камінці вибиває. На другий раз, видно, покаже.

Мурушка, одне, свою пісеньку співає:

— Пр-равильно кажеш. Пр-равильно.

Третій день минув, а Коковані нема. Зовсім затуманилась Дарушка. Сльози закапали. Хотіла з Мурушкою поговорити, а її нема. Тут зовсім злякалася Дарушка, вибігла з хатинки кішку шукати.

Ніч місячна, ясна, далеко видно. Дивиться Дарушка — кішка близько на галявині сидить, а перед нею цап. Стоїть, ніжку підняв, а на ній срібне копитце виблискує.

Мурушка головою похитує, і цап теж. Наче розмовляють. Потім почали по галявинках бігати. Біжить-біжить цап, зупиниться і ну копитцем бити. Мурушка підбіжить, цап далі відскочить і знову копитцем б'є. Довго вони так по галявинках бігали. Аж не видно їх стало. Потім знову до самої хижки повернулися.

Тут стрибнув цап на дах і давай по ньому срібним копитцем бити. Наче іскри, з-під ніжки камінці посипалися. Червоні, блакитні, зелені, бірюзові — всякі.

На той час саме Кокованя й повернувся. Пізнати своєї хижки не може. Уся вона мов купа дорогоцінного каміння стала. Так і горить-міниться різними вогнями. Зверху цап стоїть і все б'є срібним копитцем, а камінці сиплються та й сиплються. Раптом Мурушка стриб туди ж. Стала поряд з цапом, голосно занявчала, і ні Мурушки, ні Срібного копитця не стало. Кокованя одразу півшапки камінців нагріб, та Дарушка почала просити:

— Не чіпай, дідусю. Ще завтра вдень на це поглянемо.

Кокованя й послухався. Тільки на ранок сніг великий випав. Усі камінці й засипало. Розгрібали потім сніг, та нічого не знайшли. Ну, їм і того вистачило, скільки Кокованя в шапку нагріб.

Усе було б добре, та Мурушки жалко. Більше її так і не бачили, та й Срібне копитце теж не з'являлося. Потішив раз — і досить.

А на тих поносних галявинках, де цап стрибав, люди камінці знаходити стали. Зелененьких найбільше. Хризолітами називаються. Бачили?

Вогневушка-поскакушка

Сиділи якось старателі навколо вогника в лісі. Четверо дорослих, а п'ятий хлопчик. Років так восьми. Не більше. Федунькою його звали.

Давно всім спати час, та розмова цікава завелася. В артільці, бач, один старик був. Дідок Юхим. З молодих років він із землі золоту крупку вибирав. Хіба мало яких пригод у нього траплялося. Він і розповідав, а старателі слухали.

Батько вже кілька разів казав Федунці:

— Лягав би ти, Тюньшо, спати!

Хлопчинці охота послухати:

— Почекай, татоньку! Я трошки ще посиджу.

Ну, от... Скінчив дідок Юхим розповідь. На місці вогнища самі жаринки лишилися, а старателі все сидять та на ці жаринки дивляться.

Раптом з самісінької серединки виринуло дівчатко малесеньке. Наче лялечка, а живе. Волоссячко руденьке, сарафанчик голубенький і в руці хустинка, теж голубувата.

Поглянула дівчинка веселими оченятами, блиснула зубенятами, взялася руками в боки, хустинкою махнула і пішла танцювати. І так у неї легко та ловко виходить, що й сказати не можна. Старателям аж дух захопило. Дивляться — не надивляться, а самі мовчать, ніби замислились.

Дівчинка спершу по жаринках колом ходила, потім, видно, їй тісно стало,— ширше пішла. Старателі відсуваються, дорогу дають, а дівчинка як коло пройде, так і підросте трошки. Старателі далі відсунуться. Вона ще коло дасть і знову підросте. Коли зовсім далеко відсунулися, дівчинка поміж людьми пішла,— з петлями в неї кола стали. Потім і зовсім за людей вийшла і знову рівненько закрутилася, а сама вже на зріст як Федунька. Біля великої сосни зупинилася, тупнула ніжкою, зубенятами блиснула, хустинкою махнула, як свиснула:

— Фі-ть-ть! й-ю-ю-у...

Тут пугач запугукав, зареготав, і ніякого дівчатка не стало.

Якби самі дорослі сиділи, то, може, нічого б далі й не трапилося. Кожен, бач, подумав:

«От до чого на вогонь задивився! В очах зарябіло... Невідомо, що й приверзеться від утоми!»

Тільки Федунька цього не подумав і питає в батька:

— Тату, це хто?

Батько відповідає:

— Пугач. Кому ж більше? Невже не чув, як він пугукає?

— Та не про пугача я! Його я знаю і ні крихти не боюся. Ти мені про дівчинку скажи.

— Про яку дівчинку?

— А про ту, що на жару танцювала. Ще ти і всі відсувались, як вона широким колом пішла.

Тут батько й інші старателі почали допитувати Федуньку, що він бачив. Хлопчик розповів. Один старатель ще спитав:

— Ану, скажи, яка вона на зріст була?

— Спершу не більша за мою долоню, а під кінець трохи не мого зросту стала.

Старатель тоді й каже:

—А я ж, Тюньшо, точнісінько таке саме диво бачив.

Федуньчин батько і ще один старатель це саме сказали. Тільки дід Юхим люлечку смокче та помовчує. Старателі підступати до нього почали:

— Ти, діду Юхиме, що скажеш?

— А те й скажу, що це саме бачив, та думав — привиділося мені, а виходить — і справді Вогневушка-Поскакушка приходила.

— Яка Поскакушка?