Читати книгу - "За браком доказів"

Коли Ґабріеллє Соммер нарешті закінчила промову, суддя Тюне запитала, чи не маю я заперечень. Я відповів, що ні, заперечень не маю.

— А я завжди думала, що адвокат теж щось говорить на початку слухань, — в’їдливо шпигнула Карла.

Ми сиділи в цукерні недалеко від суду, ховаючись від журналістів.

— І що би я мав сказати, на твою думку?

— Ну, не знаю, але я…

— Який сенс говорити, лиш би послухати власний голос! — відповів я гострішим тоном, аніж хотів.

— Я не те мала на увазі…

Ми мовчки жували свої черстві булочки. Як завжди, під час розгляду в суді резонансних справ, я не відчував голоду, їв лиш би поїсти, бо так треба. Карла теж, видно, не мала шаленого апетиту — залишила свою булочку недоїденою.

— Він причмелений ліками до безпам’яті, сидить і дрімає. Гадаю, його нашпигували навмисне, щоб він не міг нічого сказати, — обурювалася Карла.

— Можливо, добирають якісь нові препарати. Я хотів поговорити про це з лікарем, але він був у відрядженні. Залишив йому повідомлення.

— Будемо сподіватися, що після обідньої перерви, Маґнус буде притомніший, — промовила Карла.

Однак цього не сталося. Навпаки, Маґнус нетвердо тримався на ногах і дуже затинався, коли говорив.

Тільки-но суд зайняв свої місця, я попросив слова.

— Я знаю, що зараз на черзі виступ підсудного, але, боюся, надавати йому слово не має сенсу. Він не при ясній свідомості, не може сконцентруватися.

— І що далі? — запитала суддя. — Мене цікавить, чи є підстави сподіватися, що завтра він почуватиметься ліпше?

— Цілком можливо. Я, принаймні, раніше не бачив його в такому поганому стані. Підозрюю, справа тут у ліках.

— Адвокат, на мою думку, має рацію! — вигукнув з місця один з експертів-психіатрів. — Я спостерігав за підсудним на ранковому засіданні й припускаю, що в нього медикаментозне передозування.

— Зрозуміло, — кивнула Ельсе Беате Тюне. — Ми не маємо іншого вибору, як закінчити сьогоднішнє слухання. Хай адвокат Бренне з’ясує в клініці, що не так з дозуванням. Це логічно, чи не так, пані прокурор?

— Погоджуюся, — відповіла Ґабріеллє Соммер.

— Гаразд! Тоді оголошую судове засідання закритим, — промовила суддя.

Наступного ранку Маґнус був бадьорішим, але неспокійнішим. Коли ми сіли на свої місця, чекаючи появи суддів, я помітив, як він притупує ступнею, мовби прислухається до якогось свого внутрішнього ритму.

— Все добре? — запитав я.

— Що?

— Питаю, чи з тобою все добре. Як почуваєшся?

— A-а… Я почуваюся… я почуваюся…

Я мимовільно поклав долоню на його руку й відчув ледь вловне дрижання. Маґнус був наче наелектризований.

— Як тільки почнеться суд, суддя попросить тебе вийти до отого стільця у залі.

— ОК, — відповів Маґнус. — OK. ОК.

— Вона запитає тебе, чи хочеш ти щось сказати. Ти хочеш?

Я чув лише тупотіння його ступні: туп-туп-туп.

— Ти не мусиш виступати, якщо не хочеш.

Туп-туп-туп.

— Все залежить лише від тебе, Маґнусе.

Туп-туп.

До зали увійшли судді, заскрипіли стільці, публіка підвелася і знову сіла.

— Доброго ранку! — привіталася Ельсе Беате Тюне. — Суд починає свою роботу.

Вона подивилася на мене.

— Як сьогодні почувається ваш підзахисний, адвокате Бренне?

— Начеб трохи ліпше.

— То, може, він висловиться перед судом?

Ми перекидалися фразами, ніби самого підсудного тут і не було — повз нього, через його голову. Раптом я збагнув, що накласти на когось тавро неосудного, однаково, що позбавити його людської гідності. Якщо ми не можемо нести відповідальності за свої дії, то хто ми тоді? Діти? Тварини?

— Якщо захоче, — промовив я.

Нарешті суддя перевела погляд на Маґнуса.

— Хочете взяти слово, Саннторве?

Увесь зал затамував подих. Я — теж.

Туп-туп. Туп-туп-туп, — тупотіло в тиші.

— Ні!

Маґнус вимовив своє «ні» голосно й виразно.

— Гаразд, — сказала суддя Тюне. — Хто у вас наступний за списком, пані прокурор?

Наступним у списку, як виявилося, стояв Ґюннар Маркюссен. Ґабріеллє Соммер ретельно пройшлася разом з ним усією справою. Це забрало чимало часу. Маґнус поводився щораз неспокійніше, йорзав на стільці, розгойдувався уперед і назад.

Нарешті настала моя черга ставити запитання.

— Що ви можете сказати про виїзд поліції на місце події, пане Маркюссене? — це було моє перше запитання.

— Поліцейські спрацювали, як на мене, цілком добре. Настільки добре, наскільки це було можливо за конкретних обставин. Уже через сорок хвилин перший патруль був у дорозі до Далгайма.

— І все ж поліція спізнилася!

— Так, — погодився Маркюссен. — На жаль. Але реагування не відбувається моментально, на це потрібний деякий час. Тривожне повідомлення проходить кілька ланок, перш ніж потрапляє до оперативного центру. До того ж, на момент алярму треба мати вільну групу зі спеціального підрозділу оперативного реагування, треба їй видати наказ на озброєння і таке інше.

— Тобто ви хочете сказати, що неможливо було запобігти трагедії?

— «Неможливо» — надто сильно сказано. Але, як я оцінюю ситуацію, поліція не мала реальних передумов, щоб завадити вбивству.

— Зрозуміло, — підсумував я.