Читати книгу - "Нарис загальної історії"

Інший вид зв’язку виглядає тонкішим і, можливо, важливішим для загальної історії. Розгляд культурних тем — естетичних, міфологічних, релігійних, пізнавальних, філософських, кулінарних тощо — дуже залежить від варіацій їхнього розвитку. Теми та їхні варіації можна прирівняти до полів можливостей, які люди освоюють за допомоги спроб, невдач, сортування, збирання, об’єднання, причому тут імовірні дві полярні ситуації. Або розвідка обмежується локальними й вузькими соціальними колами. Освоювані зони розташовані поруч одна одної в просторі й мало чи майже не сполучаються між собою. їхнє спільне поле цілком реальне, але ніхто не посідає таку позицію, яка б давала змогу відчути цю реальність. Просування до людської загальності майже неможливе, і навіть якщо воно здійснюється в якомусь моменті, то тільки випадково. Або локальне й регіональне освоєння сполучені, і це відкриває можливість виділення головних тем і сприяє просуванню до людської загальності. От і великі цивілізації визначаються саме тим, що змогли вхопити й розвивати субзагальні теми, які визначають найменш особливі види гуманізації, але без переходу до загального. Через це великі цивілізації опиняються в залежності від простору й сполучення, від близькості тенденцій між культурними ареалами та простором, який може бути опанований сполученням і який сам пов’язаний з кліматом вимогою регіональної продовольчої самодостатності. Загалом можна припустити, що культурний ареал є комплексною системою, де входять у взаємодію географічні даності — клімат, рельєф, гідрографія та гідрологія, відношення континентів і океанів — технічні можливості, доступні для емпіричного пізнання, перш за все сільськогосподарський економічний потенціал і культурне освоєння.

Великі культурні ареали є доімперськими продуктами. Вони ставали результатом тисячолітніх процесів, які складалися з розселення, переміщення, війн, контактів, колонізації та перебували під непомітною дією клімату й простору. Культурний ареал та імперія — це не два боки єдиної реальності, а два різних історичних продукти. Постає запитання: чому культурний ареал прагне до об’єднання в полі-тію-імперію? З нього випливає інше запитання: чому імперія не прагне переходити за культурний ареал, політією якого вона є? Принципові відповіді на це запитання очевидні. Належність до одного культурного ареалу сприяє поширенню контактів між народами, оскільки вони живуть поруч і можуть обмінюватися. Примноження контактів збільшує ризик конфліктів. Конфлікти переростають у війни, доки не буде створена об’єднувальна та замирювальна політія. Культурний ареал має тенденцію перетворюватися на зону частих воєн. Періодичне повторення війни веде врешті-решт до злиття через поглинання слабших сильнішими. Отже, культурний ареал спонтанно прагне до імперіалізації. Ці два історичних феномени відрізняються один від одного, але вони мають колись зійтися через конфліктність людей. Щодо нерішучості імперії до перетину своїх культурних кордонів, то вона відображає тиск обмежень. Перехід за межі призвів би до неминучого зіткнення з новими кліматичними й сільськогосподарськими умовами та з проблемами сполучення. За межами ареалу можливості опановувати простір і контролювати населення різко зменшуються.

У цих поясненнях достатньо здорового глузду, але погане в них те, що вони не зовсім відповідають фактам. Можливо, повчальнішим було б пошукати причини того, чому історична реальність неохоче підтверджує теорію. Облишмо африканський ареал банту та американо-індіанський ареал, оскільки відсутність чи незавершеність у них імперіалізації не дозволяє робити якісь висновки. Зрештою, усі традиційні історії неоліту незавершені, бо всі вони були перервані несподіваним вторгненням модерності та її блискавичним поширенням на всю планету. Немає змоги зв’язати перервану нитку та доповнити незавершені історії. Навіть у максимально можливому масштабі історії людства потерпають від випадковості та можуть набувати цілком неочікуваного перебігу й для ретроспективного спостерігача. Ті декілька достатньо розвинених історією випадків, які можуть дати корисні відомості, вийшли з найрізніших процесів. Полярно відрізняються два приклади.

Китайський ареал точнісінько відповідає очікуванням теорії та майже повному ототожненню між ареалом та імперією, якщо принаймні виключити деякі випадки анексії, здійсненої останніми століттями в Тибеті, Туркестані, Монголії, які більше пов’язані з процесами, спричиненими виходом європейців за межі Європи в модерну епоху. У культурному й політичному плані Китай — це вісімнадцять провінцій. Культурний ареал виходить за політичні межі, оскільки він включає Корею, Японію та В’єтнам аж до лінії Гуе. Зазвичай схожість вражаюча і має бути пов’язана певною мірою з тим, що Китайська імперія — це ідеал імперії. Не виключено також, що схожість пов’язана в першу чергу з фізичними умовами. З півночі до півдня Китаю кліматичні контрасти такі, що за всіх часів відмінності між північним і південним Китаєм виражалися істотними відмінностями в усіх царинах. Так само зростаючий тиск континентальності на захід завжди призводив до дискримінації між прибережним Китаєм на сході та Китаєм внутрішнім. Але ці контрасти виглядають протилежностями, тільки якщо брати їх у їхніх крайніх проявах. У дійсності в усіх напрямках і всюди присутні переходи і в жодному разі немає розривів і стрибків з одного середовища до іншого. Кліматичні умови, узяті з півночі на південь і зі сходу на захід, створюють перший поділ Китаю не на дві чи чотири частини, а на понад двадцять.

Ця дія клімату доповнюється рельєфом. Напрямок гірських хребтів, розташування долин і русла малих і великих річок, узяті разом, з одного боку, приводять до сусідського існування двох десятків округів з яскраво вираженою самобутністю, а з іншого — полегшують сполучення між округами. Цей стан можна охарактеризувати так: він глибоко доцентровий. Таку доцентрову спрямованість ще більше підсилюють периферійні географічні умови, які істотно ізолюють Китай і утримують його від відцентрових поривів: океан на півдні й на сході, пустелі на півночі, величезні пустелі й гори на заході. Ця географічна ізоляція на краю Євразії характеризує Китай уже від часів палеоліту.

Європа дає приклад діаметрально протилежної ситуації та прямого відкидання тези: ареал ніколи не був імперіалізо-ваний! І проте ареал існує з найдавніших часів, за археологічними даними, він виникає разом із пізнім палеолітом і появою кроманьйонця. Той факт, що первісна історія як дисципліна народилася в Європі в ХІХ ст. і що в Європі були розпочаті перші розкопки, міг перекрити ту очевидну нині істину, що культурна стратиграфія, визначена вченими-пер-шопроходцями та їхніми першими наступниками — шатель-перон,