Читати книгу - "Дванадцять китайців і жінка"

І просто порадив:

— Облиш це. Ти — не моєї вагової категорії.

Найтінґейл намірився зробити ще удар, натомість поліз у кишеню. Феннер мимохіть зацідив йому між ребер. Охнувши, супротивник осів на коліна і завалився на бік, дістаючи при цьому пістолет. Феннер зробив крок уперед і наступив тому на зап'ястя. Зброя ковзнула підлогою і зупинилася на килимі. Феннер, нахилившись над Найтінґейлом, і смикнув його за комір.

— Я ж казав тобі — облиш.

І легенько трусонув чоловічка.

— Якщо не віриш мені, тобі невдовзі доведеться повірити комусь іншому. Але я ніколи більше не битимуся з тобою через якусь там жінку.

Найтінґейл відкрив рота, аби щось сказати, але зупинився на півслові, дивлячись кудись поверх Феннерового плеча. Його гнів змінився на страх. Нутром Феннер відчув, що за спиною хтось стоїть. І у віддзеркаленні окулярів Найтінґейла розгледів зменшену копію чоловіка. Зауважив, як той повільно зводить руку — й спробував озирнутись. Але раптом щось наче розірвало йому мозок, і Феннер повалився уперед, боляче обідравши при падінні ніс об ґудзики Найтінґейлового піджака.

Розділ четвертий

Перше, що побачив Феннер, опритомнівши, було сліпуче світло електричної лампи за металевою решіткою у нього над головою. Він зауважив, що в кімнаті нема вікон. Потім знову заплющив очі й зосередився на тому, як болюче пульсує кров у скронях. Яскраве світло немилосердно різало йому очі, й він спробував перекотитися, щоб уникнути його. Коли ж виявив, що не може порухатися, то лише підняв трохи голову і роззирнувся довкруж. Від цього нескладного руху щось наче знову вибухнуло в його голові, й він змушений був прилягти. Через якийсь час пульсація у скронях трохи вщухла, і Феннер спробував підвестися ще раз.

Він з'ясував, що лежить на старому матраці, а руки його прив'язані до іржавого каркаса ліжка. У кімнаті не було нічогісінько, крім ліжка. Підлога засипана попелом та сигаретними недопалками. Усюди — товстий шар пилюки. У кількох місцях валялися сторінки якоїсь газети, а в каміні виднілася купка чорної золи — так, наче хтось зовсім недавно спалив тут чимало паперів. Це була похмура кімната, просякнута запахом бруду, вологи і задавненого поту.

Феннер лежав, відпочиваючи, не роблячи жодних зусиль вивільнити руки. Він залишався спокійним, щосили примружуючи очі, щоб якось захиститися від сліпучого світла, й дихання його потроху нормувалося. До болю у вухах прислухався до найменшого звуку зовні. Отак, лежачи та прислухаючись, урешті розчув звуки, які спочатку мало на що були схожі, але поступово почав розрізняти віддалені кроки, невиразне бурмотіння голосів і далекий шум прибою.

Змусив себе задрімати, бо знав, що сон — це єдине, що йому зараз потрібне. Був ще не в тій формі, щоби спробувати утекти. Відчуття часу зникло, тож коли він прокинувся, то знав достеменно одне — сон був здоровим, бо сили його відновилися. Голова все ще поболювала, однак нескладні розумові зусилля не завдавали йому таких страждань, як перед тим. А прокинувся від того, що хтось наближався до його кімнати. Феннер чув важкі кроки дерев'яними сходами. Відтак ключ у замку повернувся, і хтось ногою відчинив двері. Феннер заплющив очі, бо вирішив, що йому ще зарано проявляти інтерес до відвідувачів.

Хтось підійшов і нахилився над ним, заслонивши собою світло, яке тепер уже не так різало очі. Запала тривала тиша, потім почулося бурмотіння, і світло лампи знову почало дратувати Феннера. Кроки віддалилися до дверей. Розплющивши очі, Феннер поглянув услід. Неширокі сутулі плечі та короткі ноги чоловічка ні про що йому не говорили, однак масне чорне волосся і темна шкіра підказали, що це міг бути кубинець. Той вийшов, замкнувши за собою двері.

Феннер глибоко зітхнув і спробував вивільнити руки. Ремені, що стискали зап'ястя, були міцними, але не настільки, аби не спробувати їх позбутися. Він крутивсь як міг, намагаючись розірвати пута зубами. Але всі ці зусилля призвели лише до того, що в очах у нього потемніло, і довелося довго лежати, відпочиваючи та відхекуючись. Єдиною вентиляцією у приміщенні служила фрамуга дверей. У кімнаті було дуже гаряче й задушливо. Феннер відчував, що від поту сорочка прилипає йому до тіла. Він спробував легенько порухати зап'ястями. І подумав: «Я розворушив це кодло. Еге ж, таки зміг. Ще якби не клятий головний біль... Ану, спробую ще раз!» І знову він крутився й вивертався. Урешті його права рука, липка від поту, висковзнула з-під ременя. Але ліва застрягла намертво. Він повільно сів на ліжку й обережно обмацав пальцями голову. Потилиця боліла, але не відчувалося ні рани, ні набряку. Феннер кволо посміхнувся. Потім ледь повернув голову і спробував оглянути вузол на лівому зап'ясті. Він був затягнутий під ліжком, тож його можна було відчувати, але не бачити. Той вузол ніяк не піддавався, й Феннер безсило відкинувся на ліжку, стікаючи потом.

І подумав: «Я можу діяти лише однією рукою. Цікаво, хто то бахнув мене. Невже Карлос?»

Той спокійно міг вийти, підглянути за ним крізь двері й непомітно повернутися, коли Найтінґейл розлютився. Чи це був хтось інший? Але хто? Однак найбільше цікавило Феннера одне: що тепер із ним буде?

Знову сів на ліжку і спустив ноги на підлогу. Потім, згорбившись, непевно звівся, бо прив'язана рука не давала змоги випростатися. Голова знову немилосердно розболілась, але біль минав у міру того, як він наближався до дверей, тягнучи за собою ліжко. Переконався, що двері зачинені, а тоді присів на ліжко.

Треба якось вивільнити руку. Феннер ліг і почав гарячково терти вузол об залізний каркас, але спітнілі пальці ковзали безрезультатно.

Звук кроків на сходах змусив його знерухоміти; він швидко запхав у вузол і другу руку. Ледь устиг це зробити, як двері відчинились і увійшов Карлос. Рейджер та Міллер стали біля дверей. Карлос зупинився перед Феннером. Той звів очі, й погляди їхні зустрілися.

Карлос сказав:

— Добре, що цей покидьок урешті опритомнів.

Рейджер та Міллер наблизились, і Рейджер зачинив за собою двері. Усі обступили ліжко. Феннер повільно обвів їх поглядом. І спокійно запитав:

— А в чому, власне, річ?

Карлос ледь помітно тремтів. Він був обкурений по самі вуха — Феннер визначив це за звуженими зіницями.

Карлос кинув:

— Та хочемо трохи побалакати з тобою.

Він виставив кулак і націлив делікатні кісточки пальчиків прямо в ніс Феннерові. Розгадавши намір Карлоса, Феннер спробував ухилитися й трохи послабив