Читати книгу - "Острів Смерті"

спитала я.— Дивно. А чого тобі про мене турбуватися? Що я такого зробила?” У цю мить я збагнула, що Ая-тян недарма плаче і що немало й я в цьому завинила. „Не треба цих відмовок, — Ая-тян знову схлипнула й підсунулася до мене ближче. — Мотоко-сан, ви так дивно поводитеся. Я просто нічого я розумію”.— „Цікаво, чим це я тебе дивую?” — „На роботу не ходите вже кілька днів і картини понищили. Скільки ж їх ще залишилося? Мабуть, і сьогодні не одну зіпсували. Що у вас на душі, не знаю, бо ви нічого не кажете. Через це мені так сумно”. — „Сумно?” — спитала я насмішкувато. Раптом у мене піднявся настрій і чужі переживання перестали мене зачіпати. (І цього разу жіноче зображенні в дзеркалі кинуло на мене зневажливий погляд). „А хіба мені не можна сумувати?” — відбивалася Ая-тян. Видно, швидко навчилася в мене так відповідати. Звісно, в неї може бути своя причина для смутку. „Чому ж ні? Будь-ласка, сумуй, скільки тобі заманеться! Тільки мене сюди не приплутуй. Не хочеться мені говорити — мовчу, картина не подобається — я нищу її. І ти мені тут не укажчик”. Я подумала, що після таких різких слів Ая-тян знову розплачеться, але вона раптом тільки зблідла й пильно гляну мені в очі. „Це серйозно?” — спитала вона через хвилину. „Цілком серйозно,— відповіла я.— Якщо тобі можна обмовляти мене, то мені можна комизитися і робити все, що забагнеться. А може, ти вважаєш, що я не маю права розпоряджатися своїми картинами? Хіба ти не нищила своїх, коли вони тобі не подобалися? Я гадаю, тобі не варто брати собі це близько до серця”. При цих словах я відчула, як щось лагідне струмує з моєї душі. У ту мить я ненавиділа себе за таку слабкість. (І цього разу жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо). „Брехня! — пролунав голос Ая-тян, але мене вразила його схожість з моїм. — Мотоко-сан, ви кажете неправду. Ви руйнуєте намальовані картини з примхи. І не відпирайтеся. Я все добре розумію. А ви гадаєте, що я нічого не підозрюю? Я б не хвилювалася, якби знала, що ви мовчите, бо поринули в роботу або сердитесь на мене. Так ні, ви щось задумали потай від мене.” — „Та хіба я можу щось приховати від тебе? Просто в мене настрій зіпсувався” ,— відповіла я. Невже людина здатна скрити те, що відбувається в її серці, так само, як ніч землю? В о н о непомітно проросло і розповзлося по моїй душі — мені навіть почало здаватися, ніби я чую, як в о н о шепоче: „Я тут, ось тут”. І тільки-но я захотіла приховати його, як мене охопила лють і я крикнула в вічі Ая-тян так, наче кидала виклик й о м у: „Ну що ж, звинувачуй мене в нещирості! Але знай, що я ні з чим від тебе не таюся. А якби й таїлася, то що в цьому поганого? Так у кожного ж є свої таємниці. Я — це я, а ти — це ти. Звичайно, можна було б відкритися… Але ж ти не признаєшся, що Сома-сан тобі до вподоби. Навпаки — з усіх сил намагаєшся це приховати. А чому? Можеш хоч зараз виходити за нього заміж. Скажи, що я тобі стою на перешкоді, і я зійду зі сцени. Ти — це ти, а я — це я. І не треба втручатися тобі в мої справи”. (І цього разу жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо). Ая-тян слухала мене незворушно, але ставала дедалі блідіше. „Мотоко-сан, якщо ви говорите зі мною таким тоном, то я піду з дому” ,— сказала вона спокійно. „Щоб одружитися з Сома-саном?” — перепитала я, скрививши губи. „Мабуть, ні,— відповіла Ая-тян. — Та, зрештою, хай це вас не обходить. Мені нестерпно тяжко жити разом з вами й не знати, що діється у вас на душі. Щоправда, і я не зуміла стати вам подругою, з якою можна поділитися і радістю, і горем”. Я мовчала, а в глибині мого серця відлунювали, поступово затихаючи, слова „Я піду з дому”. Я пригадала собі дивовижну тишу в кімнаті після її попереднього зникнення. Пригадала, як гойдався тоді від протягу абажур над електричною лампочкою. Пригадала, як я дивилася на неї, аж поки в мене заболіли очі.

… Окремі зойки злилися в суцільний, як тиша, гомін, та навіть на його тлі вона виразно почула той слабий голос. Почути людський голос серед такої руїни — це було щось неймовірне. Він зворушував, бо нагадував про існування людей. „Пробач, але води тут нема”,— відповіла вона. Їй здалося, що завдяки цьому вибаченню вона знову стала людиною. Покалічений люд навколо неї, шукаючи порятунку й рідних, поволі вмирав. Час порушив свій рівномірний біг, і тому люди не просто поступово змінювалися — вони від самого початку були мертві і тепер ішли обпалені, вкриті шматками людської шкіри. Оглядаючись навколо (навіть крізь стулені повіки проникало в очі це жахливе видиво), вона розуміла, що заради себе і своїх близьких треба якомога швидше звідси тікати. Тікати, щоб не вмерти.

І вона поспішила, відчуваючи, як від тягаря мало не відриваються руки і тим самим вертають її до свідомості. А тим часом дівчинка тіпнулася і, відвернувши вбік личко, більше не ворушилася. „Що сталося?” — закричала вона і глянула на її мертве обличчя.

Вона відчула сором за те, що надумала тікати, аби врятуватися. А разом з ним прийшов і страх. І відчуття самотності. „Чому я хотіла врятувати її?” — міркувала вона. Про що думала, докладаючи неймовірних зусиль, щоб витягти її з-під руїн заваленого будинку? Жаліла? Жахалася? Ні, тоді їй здалося, ніби це вона сама стогне під балкою. „Це мене душить немилосердний тягар, а допомогти нікому”, — раптом подумала вона і кинулась до дитини, застогнавши від власного болю. А хіба це не вона сама просила води, але, не дочекавшись її, померла?

„Ні, я не померла”,— прошепотіла вона і встала. Оглянулась навколо. Була сама, як палець. Її охопило нестерпне відчуття самотності, властиве тільки людям…

„А куди ти підеш?” — запитала я. „Куди-небудь” ,— м'яко відповіла Ая-тян. „Тобі ж нема куди йти. Перестань думати про такі дурниці”.— „Ну що ж, хай буде по-вашому”.— „Це ж скандал, якби ти пішла з дому,— вела я сердито.— Тільки через те, що я