Читати книгу - "Гойдалка дихання"

ніби на дротяних ногах. А в піску залишався відбиток його тіла, так, ніби Кобелян двічі був тут, один раз у вигляді чистої форми, лежачи, а вдруге — стоячи біля кабіни з вологими ззаду штанами. Перед тим як сісти за кермо, він двічі спльовував у пісок, одною рукою хапався за кермо, а іншою тер собі очі. І їхав геть.

Тепер була наша з Карлі черга звалитися у пісок і нічого не робити, лише дослухатися, як він шурхотить, допасовуючись до кшталтів тіла. Угорі прогиналося над нами небо. Між небом і піском тягнулася нитка трави, ніби горизонт. Час був непорушним і гладким, а довкола нас мерехтіли мікроскопічні блискітки. У наші голови зазирала далечінь, так ніби ти втік кудись і тепер належиш усім на світі піскам, а не примусовій роботі тут, на місці. Це була втеча лежачи. Я зник кудись під горизонт без жодних наслідків і небезпек. Пісок підтримував мою спину знизу, а небо, піднімало моє обличчя до себе. Незабаром небо сліпло, і мої очі стягували його до себе вниз, мої очні яблука і скроні були наповнені небом, цілковито і непорушно синім. Накритий небом, я був непомітним, ніхто не знав, де я. Навіть туга за домом не знала. У піску небо не могло урухомити час, але і повернути назад теж не могло, так само як жовтий пісок не міг змінити річниці Перемоги, ні третьої, ні четвертої. І після четвертої річниці ми все ще були в таборі.

Карлі Гальмен лежав у піску обличчям донизу. Шрами, які залишилися у нього після крадіжки хліба, просвічували крізь його волосся, ніби воскові. Крізь шкіру його вуха світилася червона стрічка артерії. Я згадав собі одне зі своїх останніх побачень в Ерленпарку і басейні «Нептун» з тим удвічі за мене старшим одруженим румуном. Цікаво, як довго він чекав на мене, коли я вперше не з'явився на побачення. І як довго ще приходив на домовлене місце, поки не збагнув, що я не прийду більше ніколи. Кобелян приїде не раніше ніж за півгодини.

І ось у мене знову піднялася рука, мені захотілося погладити Карлі Гальмена. На щастя, він допоміг мені уникнути спокуси. Він підняв обличчя з піску, і я побачив, що він відкусив піску. Він їв, і у нього крихтіло на зубах, він ковтнув. Я застиг, а він наповнив собі рот удруге. Піщинки відпадали у нього зі щік, коли він жував. А їхній відбиток був як сито на щоках, на носі і на чолі. А сльози на обох щоках — ніби світло-брунатний шнур.

— Коли я був малий, я надкушував персики і кидав надкушеними донизу, — сказав він. — Потім я піднімав їх і їв надкушене місце з піском, тоді знову кидав на землю. І так поки не залишалася сама лише кістка. Мій батько ходив зі мною до лікаря, бо переживав, що у мене якесь відхилення, раз мені смакує пісок. А тепер у мене є більш ніж достатньо піску, але я вже забув, як виглядає персик.

— Жовтий, з пушком на шкірці, а з боку кісточки червона пляма, — сказав я.

Ми почули, що їде машина, і піднялися.

Карлі Гальмен почав копати. Коли він наповнював лопату, його сльози падали донизу. Коли він скидав пісок, вони падали ліворуч, у рот, і праворуч, у вухо.

У РОСІЯН Є СВОЇ МЕТОДИ

Ми з Карлі Гальменом знову їдемо через степ на «Ланції». У всі боки розбігаються з-під коліс ховрахи. Всюди помітні сліди коліс, вирвані з корінням кущики трави із засохлим брудом зверху, ніби вкриті червоно-брунатним лаком. На кожному кроці рої мух на роздушеному хутрі із виваленими назовні нутрощами. Деякі блищали ще доволі свіжим м'ясом, синювато-білими колами, ніби нагромаджені одна на одну низки перлин. Інші були синьо-червоні і напівзогнилі або вже геть висохлі, ніби квіти з гербарію. А із зовнішнього боку від слідів коліс лежали вбиті ударом ховрахи, здавалося, колеса не заподіяли їм нічого, ніби тварини просто заснули. Карлі Гальмен сказав:

— Мертвими вони схожі на праски.

Але вони ніколи не були схожими на праски: ні мертвими, ні живими. Мені було дивно, що він узагалі думав про щось таке, я сам давно забув це слово.

Бували дні, коли ховрахи відчували замало страху перед колесами. Можливо, у такі дні вітер видавав звуки, схожі на автомобільні, і збивав їхні інстинкти з пантелику. Коли на них наїздили колеса, вони намагалися втекти, але зовсім не від своєї смерті. Я переконаний, що Кобелян ще ніколи не завдавав собі клопоту оминути ховраха на дорозі. Але я настільки ж певен, що він ніколи не переїхав жодного з них, бо ніколи жоден із них не пищав під колесами. Хоча цей високий писк і так не було б чути, машина гуде занадто голосно.

Але я все одно знаю, як пищить ховрах під колесами, бо я чую цей звук під час їзди. Коротко, так що серце рветься на шматки, він свистить один за одним три склади: газове. Так само, як коли вбиваєш його лопатою. Бо це відбувається так само швидко. І я знаю також, як на тому місці лякається і вібрує земля, розходиться колами, ніби вода, у яку падає величезний камінь. Я знаю і те, як тобі відразу після цього печуть губи, бо ти кусаєш їх, коли з усієї сили лупиш ховраха по голові.

Відтоді, як я залишив одного з них лежати при дорозі, я переконую себе, що ховрахів не їдять, навіть якщо в тебе немає ні крихти співчуття до них живих і ні тіні відрази до них мертвих. Бо якби у мене все це було, то співчуття і відраза поширювалися б не на ховрахів, а на мене. Це була б лише відраза до моєї власної нерішучості, а не до ховраха.

Але якби ми з Карлі наступного разу мали час, якби ми могли вийти з машини, поки Кобелян понапихає три чи чотири мішки трави для своїх кіз, якби у нас було хоча б стільки часу. Мені здається, що Карлі Гальмен не погодився б робити це разом зі мною, саме тому, що поряд був би я. Я був би змушений витрачати час, щоб переконати його, і це тривало б, аж поки не було б запізно, якби ми наступного разу мали час. Ховраха немає чого соромитися, — сказав би я йому, — як і степу. Але мені здається, він би соромився саме себе, у кожному разі більше,