Читати книгу - "Пан Ніхто"

чекати до останньої хвилини, маючи в розпорядженні добрих півдня. А якби хотів перевірити, чи стежать за ним, то вийшов би з кав'ярні набагато раніше, аби лишився час спекатися можливого переслідувача. Якщо ж вирішив не їхати на місце зустрічі власним транспортом, то мав досить часу, щоб поставити «сімку» десь далі й дістатися Сен-Мартена пішки. Отже, залишається тільки дві останні причини, друга з яких видається мені неприйнятною.

Тоні крокує швидко й упевнено і тільки один раз оглядається навкіл — на перехресті Пуасоньєр. Так роблять усі, перш ніж перейти вулицю. Так чи інакше я від нього дуже відстав, настільки відстав, що, коли він наближається до перехрестя, де Шатодьєн вливається у Лафайєт, мушу прискорити ходу, аби не випустити його з поля зору.

Незабаром пів на сьому, і на центральних вулицях люднішає. Насилу відшукую Тоні в натовпі на лівому тротуарі за Шатодьєн і поспішаю туди. Доходимо до майдану Кошута, і тут за двадцять метрів від мене Тоні раптом зникає.

В таких випадках легко впасти в паніку: від думки про те, що все безповоротно втрачено, можна зупинитися посеред вулиці і, як останньому дурню, роззиратися навкруги. Я на межі саме такого стану, але відразу ж опановую себе й заходжу в кав'ярню на розі. Звідси можна споглядати за майданом без особливого ризику бути поміченим. Тоні був надто близько від мене, щоб устигнути сховатися в котрусь із сусідніх вулиць або перебігти майдан. Отже, він незабаром має з'явитися, якщо тільки не шугнув у якийсь, тільки йому відомий, будинок із кількома входами.

Кидаю 20 сантимів у автомат біля вітрини, вдаючи, що захопився грою, а тим часом уважно стежу за майданом, особливо за лівим тротуаром. Минає п'ять хвилин. Тоні з'являється несподівано в кількох кроках від кав'ярні, зупиняється на брівці тротуару і, швидко роззирнувшись, перетинає вулицю. Він вийшов з букіністичної книгарні поряд і тримає якийсь кримінальний роман з «чорної серії» — факт сам по собі незвичайний. Тоні навіть кримінальний роман прочитає тільки тоді, коли йому за це добре заплатять.

Я дозволяю своєму підопічному звернути на Монмартр і знову вирушаю за ним, кинувши погляд на букіністичну книгарню. Напевно, Тоні використав її як спостережний пункт, роздивляючись крізь захаращену книгами вітрину довколишню панораму.

Перегинаючи вулицю, щоб вийти на Монмартр, бачу, що Тоні завертає на вулицю Сен-Лазар. Роблю те саме і своєчасно, бо він рангом зникає у дверях якогось невеличкого готелю.

Тоні в готелі, отже, треба чекати, а на годиннику рівно пів не сьому. Якщо я стоятиму тут — прогавлю зустріч на Сен-Мартені, а мені дуже хочеться потрапити на те побачення, хоч мене ніхто не запрошував. Заходжу в якісь двері, щоб не бути помітним з вікон готелю, і обмірковую подальші дії, аж раптом бачу на протилежному тротуарі знайому постать. Дуже імпозантну й надмірно чутливу, з дебелими стегнами, що так і колихаються під лимонно-жовтою льняною сукнею, з бюстом, що випинається не менш як на 15 сантиметрів уперед. Мері Лямур підходить до готелю і, хитро й уважно оглянувшись навкруги, зникає за дверима.

Чекати більше не варто. Іду назад до майдану взяти таксі, хоч і розумію, що зараз легше будь-куди дістатися пішки, ніж доїхати автомобілем. Поруч станція метро «Ле Пелтьє», і я щодуху біжу сходами вниз, спритно лавіруючи в натовпі й не звертаючи увагу на лайки, що сиплються навздогін.

На пероні шумно й душно, як у лазні, навіть білі плитки на стінах блищать у тьмяному освітленні флуоресцентних ламп точнісінько, як у лазні. Вскакую в перший же поїзд і, хоч юрба натискує, умудряюсь залишитися біля виходу. Виходжу на шосе д'Антен і пересідаю на інший поїзд, в напрямку площі Республіки. Навколо мене купчаться люди з потомленими обличчями, заклопотані повсякденними справами: одному треба купити молока на вечерю, другому — забрати з дитсадка дітей, а я думаю про своє: якщо Тоні не збирається з'являтися на місце зустрічі, значить, туди прийде хтось інший, хто був зацікавлений певний час лишатися в тіні.

Найважливішим і найнезрозумілішим для мене поки що лишається значення «Сен-Мартен». Якщо мається на увазі якась вулиця, моя місія безнадійна, бо мені вже ніколи бігати вулицями. Одна лише Сен-Мартен завдовжки більше кілометра. Призначаючи зустріч, не могли б назвати лише вулицю, довжина якої більше кілометра. Якщо ж побачення відбудеться на перехресті, Милко мусив би сказати: «Брама Сен-Мартен». Найімовірніше, що зустріч призначено на станції метро «Сен-Мартен», оскільки в цьому місті, як правило, всі побачення відбуваються на зупинках. А втім у мене лишилася можливість дістатися тільки до станції, та й то невідомо, де саме відбудеться зустріч — під землею чи вгорі, на вулиці.

Поїзд гуркоче тунелем від станції до станції. На стінах мигтять надокучливі жовто-зелені написи: «Дюбо. Дюбон… Дюбоне…», що рекламують однойменні напої. Сходами перонів сунуть натовпи людей. Монмартр… Бон Нувель… Страсбур-Сен-Дені. Якщо вірити схемі, що висить у вагоні, наступна станція «Сен-Мартен». Я проштовхуюсь уперед, готуючись до виходу. Поїзд гуркоче в тунелі, несподівано з'являється перон «Сен-Мартен», але поїзд несе мене далі — до станції «Площа Республіки».

________

В цій порожній станції, з невідомих причин давно вже, певно, зачиненій для пасажирів, є щось гнітюче, майже зловісне. Безлюдні, запилені перони, гори мішків з цементом і купи залізяччя, вицвілі від часу афіші про якийсь кінофільм Бінга Кросбі, тьмяне світло кількох жовтих лампочок — від усього віє самотністю й занедбаністю.

Та я не дуже вразливий, надто коли цього вимагають обставини, і тому, вийшовши на багатолюдний перон «Площа Республіки», передусім думаю про те, що треба чимшвидше дістатися пішки до станції «Сен-Мартен», — хоч вона й закрита, але це ще не означає, що там не може відбутися зустріч.

Коли я нарешті добираюся до порожніх сходів під брудною кам'яною загородкою, на якій в іржавій рамці висить облуплений напис «Метрополітен», — на годиннику за десять сьома. Зазираю у підземний вхід. Його загороджено рухомою гратницею, але гратниця до краю не присунута. Це спантеличує мене: не виключено, що зустріч призначили під землею. Якщо це якась особливо важлива зустріч, вона відбудеться саме там.

Квапливо оглядаюсь і, пересвідчившись, що ніхто не звертає на мене уваги, збігаю сходинками вниз, минаю не зачинений кимось прохід, штовхаю хиткі двері й опиняюся в підземному коридорі. В напівтемному тунелі ледве мерехтять рідкі лампочки. Холодно, тхне цвіллю й вогкістю. Мої кроки так відлунюють на цементній підлозі, що доводиться притишити ходу. Приступки, що ведуть до перону, теж безлюдні й ледве освітлені. На пероні — ані душі. Ліворуч