Читати книгу - "Світогляд українського народу"

нагадує образ водяної німфи русалки з розпущеними косами і в білій сорочці, або міфічної білої дівчини, котра гасить палаючу діброву водою з цебра та решета. Відьма — то образ німфи небесної <98> води, перенесений на землю в побутове життя народу. І хмари бувають шкодливі і нешкодливі, вважаючи на те, чи сиплять вони літній дощ, чи град та сніг. Сама літня хмара може сипнути на землю серед літа льодом, як родима відьма обертає літом окріп у лід.

Перша прикмета відьом та, що вони крадуть з неба дощ і росу і держать їх у себе в горшках у хаті або в коморі. Розказують, що одна відьма сховала дощ у горшку під покутям. Раз відьма пішла в поле, а дома покинула наймичку і веліла їй не зачіпати горшка під покутям. Наймичка не втерпіла, розв'язала горщок і чує звідтіль голос: от буде дощ! Не встигла вона вискочити в сіни, а дощ ллє, як з відра. Коли се прибігає з поля хазяйка. Тільки вона накрила горщок, дощ зараз перестав. «Якби ще трохи постояв одкритий горщок, то дощ затопив би все село!» — сказала відьма. Про другу відьму розказують, що в неї у коморі стояли якісь позав'язувані діжки. Як відьми не було дома, наймичка пішла і порозв'язувала діжки. Звідтіля так і полізли жаби, ужі і всякі гади. Піднявся страшний шум, налетіли чорні хмари, зашумів вихор і полив страшний дощ. Відьма прибігла, повкидала гади в діжки, знов позав'язувала і дощ зараз перестав. Те саме розказують і про відьмаків. Один знахар жав на полі з другими женцями. Бувало в жнива серед дня насунуть чорні хмари: женці кидаються зносити снопи, а він собі ні гадки! Жне та каже: не буде дощу! І хмари проходять без дощу. Раз найшла страшна хмара. Коли се іде до знахара на чорному коні чорний чоловік і каже йому: «Пусти!» «Не пущу», — каже знахар, — «було не набирати так <99> багато». Чорний чоловік щез, хмари посизіли й побіліли. Женці думали, що от-от посиплеться град. Коли се іде до знахара другий чоловік увесь білий, на білому коні і кричить: «Будь ласка, пусти, бо не видержу!» Знахар підвів голову та й каже: «Та вже йди, тільки на той байрак, що за полем». І над байраком зараз заперіщив град.[81] Раз один чоловік робив на полі, коли дивиться, аж на нього летить вихор. Він ухопив сокиру та й кинув у вихор: сокира ввігналась у вихор, як у дерево, і він поніс її геть. Після того той чоловік заїхав на ніч у село до одного мужика. Він увійшов у хату, а в хаті лежить хазяїн і стогне. От чоловік і питає в дітей, чого то батько так стогне, а діти кажуть, що то батько скалічив себе сокирою. Коли дивиться він під лаву, аж там лежить його сокира. Чоловік догадався, що кинув сокирою в знахаря та мерщій з хати. З цього усього можна бачити, що відьми й відьмаки мають владу над хмарами й вітром, що вони держать у своїх руках дощ, град, погоду й непогоду, можуть насилати засуху й неврожай. У давні часи відьми були одним із образів німф небесної води, а відьмаки були демонами вітру й хмар.

Друга прикмета відьом та, що вони крадуть з неба зорі. Народ розказує про падючі зорі, що їх крадуть відьми та ховають у глечики. Найбільше зірок крадуть відьми на празник Коляди й Купайла; часто вони тоді крадуть і місяця, а як часом впустять яку зорю, то ловлять її плахтою. Розказують, що <100> було село, де жило мало не тисяча відьом. Вони так багато покрали зірок з неба, що вже не було чим світити. Бог послав св. Андрія; Андрій ударив палицею, і все село з відьмами пішло крізь землю, і на тому місці стало болото. Вночі, як тільки поснуть люди, відьми виходять надвір у довгих білих сорочках з розпущеними косами, обводять руками зоряне небо, закривають місяць хмарами, і потім хмари заволікують усе небо. Зараз починається надворі грім і блискавка, і відьми тоді біжать доїти корів. Вони так видоюють корів, що з дійок разом з молоком дзюрчить кров. Часом відьми заганяють місяця в хлів і при його світлі доять корів.[82] З цього всього можна пересвідчитись, що відьми — то давні образи хмар, що собою закривають зорі й місяць од людського ока, і як почнеться грім і блискавка, то з небесних корів-хмар дзюрчить дощ.

Третя прикмета відьом та, що вони літають на Лису гору. Як тільки відьма хоче летіти на Лису гору, то приставляє до огню в горшку тирлич-зілля. Починає зілля кипіти, відьма скидає з себе сорочку, маже під колінами, під пахвами якоюсь мастею, сідає верхом на помело або на кочергу, хапає в руки мечик од терлиці або од бительні і летить через вивід на Лису гору. Лисих гір, куди злітаються відьми, показують багато: і в самому Київі, і нижче Київа понад Дніпром. На Лисій горі над відьмами верховодить відьмак. При світлі багаття відьми починають гуляти, танцювати, граються у війну, кидаються одна до другої з мечиками і приказують: <101> «Втну та не дотну!» Як тільки заспівають півні, відьми сідають на кочерги й помела і вертаються додому. Розказують, як один москаль, ставши на квартирі у відьми, підглядів, як його хазяйка, зробивши свою відьмачу операцію, шугнула через комин у вивід, вхопивши в руки мечика од терлиці. Цікавий москаль приставив до огню те саме зілля. Зілля почало кипіти і москаль почув, що його щось піднімає вгору. Він помазався мастею, вхопив у руки тесака і шугнув у вивід на Лису гору. Оглянувся москаль, аж він сидить на горі серед відьом і між відьмами, зараз впізнав свою хазяйку. Він злякався і сховався за камінь. Дивиться він, аж відьми почали прискакувати одна до другої з мечиками, приказуючи: «Втну та не дотну». Москаля розібрала охота; він не втерпів, вискочив з-за каменя, кинувся з тесаком на відьму і крикнув: «А я втну та й перетну!» Як махне тесаком, та й одрубав своїй хазяйці пальця. Відьми розлетілись, прилетів москаль, прилетіла й хазяйка і ввійшла в хату нишком-нишком, але за те вона виссала з нього кров і він умер.

Відьми не тільки самі літають, але можуть поробити, що й другі люди літатимуть. Як тільки відьма любить якого парубка, або сердита на кого, приставляє до огню зілля; зілля