Читати книгу - "Двоє над прірвою"

— Я не уявляю, як ми це зробимо.

— Конкретно я теж іще неясно уявляю, але повір мені: комуніст Смольников і комсомолець Володя Булатович зуміють до кінця виконати свій обов’язок! А майбутнє покаже, як ми повинні діяти!.. На тебе я покладаю чималі надії — ти знаєш німецьку… І вважай, що це — наказ, а наказ не обговорюють, а виконують! Зрозумів?

— Зрозумів, — тихо сказав я.

Та до Ціммермана ми пішли тільки тоді, коли одного разу Смольников, повернувшись з чергової вилазки до міста, поклав на стіл два аркушики цупкого паперу і з полегкістю сказав:

— Ось, дістав нарешті!.. Не паспорти, звичайно, та все ж справжні документи, що засвідчують особу. Зустрів знайомого, і він дав мені ці дорогоцінні бланки — з підписами й печатками…

Це були довідки для евакуйованих. Смольников тут же заповнив їх на моє прізвище, і ми стали батьком і сином Булатовичами.

А наступного дня вранці переступили поріг прохідної хлібозаводу.

— Ганса Ціммермана? — перепитав охоронник, пильно оглядаючи обох. — Почекайте. Я передам…

Незабаром у прохідній з’явився Ціммерман. На його худому, аскетичному обличчі вимальовувався непідробний подив: мабуть, не ждав приходу випадкових дорожніх супутників.

— Ви?

— Так, це ми. Добрий день.

— Отже, таки вирішили скористатися моєю допомогою?

— Так. Ми раді, що познайомилися з вами. І вирішили, що краще звернутися до вас, ніж на біржу праці.

— Ну що ж, правильно розміркували, — погодився Ціммерман і кинув охоронникові: Ці люди зі мною!

Ми зайшли на подвір’я. З цехів долітав смачний запах свіжовипеченого хліба. Та німець повів нас не до цехів, а до невеличкого одноповерхового будиночка, що стояв осторонь, у глибині двору.

В кімнаті, куди він нас завів, було жарко натоплено. Під протилежною стіною — великий письмовий стіл, за ним — добре-таки потертий шкіряний фотель. Обабіч — дивани і кілька стільців. На стіні — висячий телефон.

Ціммерман рукою показав на стільці, а сам сів у фотель. Під його вагою жалібно заскрипіли старі пружини.

— Отже, ви хочете працювати у мене? — запитав Ціммерман.

— Так, — відповів Смольников.

— Де ж ви живете?

Смольников відповів не роздумуючи:

— Ніде. Наше помешкання згоріло, і від квартири в районі Хрещатика не залишилося нічого. Лиш купа каміння. Не знайшли ми і нашої матері. Невідомо, чи жива вона, чи загинула.

Він хустиною витер очі.

Ціммерман зробив співчутливий вираз обличчя.

— Ну, ну, треба сподіватися, що вона жива і знайдеться. Зараз багато людей з Києва тікає на села. А за помешкання не турбуйтеся — порожніх квартир у місті достатньо.

— Дякую.

— Що ж до роботи, то за цим теж діло не стане… Володью я залишу при собі — мені потрібен перекладач. А ти, старий, сядеш на машину — розвозитимеш хліб. О! — німець підморгнув і, засміявшись, підняв угору вказівний палець. — Хліб… Сьогодні це велике багатство! Так що голодний не будеш.

— Куди ж розвозити?

— Тобі все покажуть, чоловіче. Передусім — у військові частини, на аеродром. Знаєш — Сольо… Сольомінка?..

— А-а, Солом’янка! Знаю, — кивнув Смольников.

— В лазарети, на вокзал, у тюрму.

— У тюрму? — вражено перепитав майбутній шофер.

Ціммерман зареготав.

— І в тюрму теж… Ерзац-хліб, правда, та все ж постачати треба, щоб в’язні не подохли раніше, ніж від них доб’ються зізнання! Отак! А ти ж думав! Крастимеш — сам туди потрапиш, голубе!

— Я не крастиму.

— От і добре. Мені потрібні чесні люди! І чомусь я тобі й твоєму синові вірю… Може, тому, що познайомилися ми при таких несподіваних обставинах. Коли ви й не думали про роботу.

— Спасибі. Я працюватиму сумлінно.

— От і гаразд. Тоді, як у вас кажуть, не відкладатимемо сир у довгий ящик, — він кумедно склеїв в одну дві приказки. — Поїдете зі мною — треба показати вас шефові… Штурмбанфюрерові Гольбаху.

Ціммерман сам вів машину. Поминув бульвар Шевченка, зруйнований, розчищений тільки посередині Хрещатик, виїхав на Печерськ і зупинився в одній із тихих вуличок перед невеличким красивим особняком, біля дверей якого стояли два есесівці.

— Виходьте!

Гранітними сходами піднялися в бельетаж і опинилися в просторому світлому приміщенні. Тут під стінами стояло кілька стільців. Біля столика з телефоном сидів немолодий, сухорлявий черговий солдат. Побачивши Ціммермана, він підхопився, привітався кивком голови і зник за масивними дверима. А вийшовши, сказав:

— Штурмбанфюрер дозволив зайти, пане шарфюрер.

Ціммерман пропустив поперед себе Смольникова і мене.

У чималому кабінеті за широким письмовим столом ми побачили офіцера з рудим коротким чубом, який саме, схилившись над шахівницею, розв’язував шахову задачу.

Ціммерман стукнув каблуками і, викинувши руку у фашистському вітанні, гаркнув:

— Хайль Гітлер!

Офіцер мовчки переставив фігуру, записав хід і тільки після того, підвівши голову, буркнув:

— Хайль!..

Ми зі Смольниковим вражено перезирнулися: перед нами сидів офіцер, якого ми добре запримітили в Хорольській ямі і якого, ідучи на добровільну смерть, луснув палицею по голові Жердін.

Ніякого сумніву — він. Власною персоною. Правда, його обличчя дещо спотворено: перенісся заліплене пластирем, під очима — синці, а на лобі красувалося довгасте садно, густо намазане йодом, — слід кийка, яким почастував його Жердін. Так, без сумніву, це був він!

Його чіпкі холодні очі спочатку довго обмацували Смольникова, а потім утупилися в мене.

— Що це за тубільці, Ганс? Ті, що ти доповідав?

— Яволь, пане штурмбанфюрер! — Ціммерман витягнувся. — Батько і син… Хлопець чудово говорить по-німецьки, а старий — шофер… Якраз те, що нам треба.

Гольбах знову пильно глянув на нас, мовчазних “тубільців”, як він висловився. Потім звернувся до мене:

— Де ти вивчив німецьку мову, юначе?

— У школі, пане штурмбанфюрер.

Ще дома Смольников розробив легенду, згідно з якою перед війною ми жили в спаленому районі, що прилягав до Хрещатика. Там тепер ні кола ні двора, ні знайомих, ні сусідів. Піди перевір…

— Ти був старанним учнем?

— Так, мені легко давалася німецька. Я люблю цю мову. Моїм учителем був німець.

— І літературу знаєш?

— Безперечно. Люблю Шіллера, Гете, Гейне… — Останнє ім’я вирвалося у мене мимоволі. Я помітив це, але пізно.

Гольбах скривився.

— Ну, Гейне приплів ти сюди даремно… Це єврей…

— Але ж він геніальний поет! Пам’ятаєте його айн фіхтенбаум штет айнзам?.. Сосна стоїть одиноко.

Штурмбанфюрер скривився ще дужче, але голос його був лагідний.

— Не будемо сперечатися. Справді, у нього, мабуть, є кілька вдалих віршів, що подобаються ось таким недосвідченим читачам, як ти, але він ворог Третього рейху,