Читати книгу - "Приватне доручення"

Вони стали впівголоса розмовляти.

Незабаром Микола заснув, а Ягвіц лежав з заплющеними очима, але не спав. Аналізуючи за звичкою всі події минулої доби, він був задоволений собою. Однак обережність все ж примусила його тихо встати і піти за схованим в кущах біля алеї чемоданом: вранці його могли випадково знайти — алея була дуже людним місцем.

Протягом років у нього виробилась інстинктивна увага до дрібниць. І зараз, спонукуваний цим придирливим почуттям, він переховав чемоданчику інше місце. І це врятувало його. Ягвіц повернувся до спальні і знову ліг. Йти зараз на станцію було б необережністю, та й за розписом до 5 годин не було жодного пасажирського поїзда.

Вранці, коли Ягвіц разом з усіма побіг до умивальника, за деревами залунав собачий гавкіт. Потім прибігла збуджена дівчина з рушником і голосним шепотом повідомила, що на алеї прикордонник з вівчаркою когось шукає.

Кілька цікавих пішли на алею. Ягвіц пристав до них. Йому не треба було підходити близько: поміж деревами він побачив групу людей в цивільному і військового в зеленому картузі.

Велика вівчарка кружляла на одному місці: вона, мабуть, шукала слід. Ягвіц відразу ж зрозумів, кого ці люди шукають. Собака кружляла біля тих кущів, де він вчора сидів в Миколою. Це було майже неймовірно. Як натрапили на його слід? Звідки почали? Але зараз ніколи було аналізувати. Треба негайно втікати. Йому знову повезло — коли б люди прийшли сюди за півгодини раніше, його б, як немовля з пелюшок, дістали б з спального мішка. Але зараз, коли по алеї пройшло стільки люду і проїхала вантажна машина — він ще перед підйомом чув, як вона гуркотіла, — його слід був затоптаний. Та все ж собака могла десь далі натрапити на нього.

Відпочиваючі вже пішли до їдальні. Ягвіц разом з усіма, захопивши чемоданчик, дійшов до головного корпусу і непомітно прослизнув за паркан. Він ішов не поспішаючи, хоча йому дуже хотілося бігти — бігти на вокзал і швидше вскочити в перший же поїзд.

* * *

Карпенко продовжував розпитувати Миколу Петрова про його нового нічного знайомого, якого той так люб'язно запросив переночувати на койці свого сусіда.

— Говорили про щось? — запитав Карпенко і перегорнув ще одну сторінку блокнота.

— Перед сном поговорили трохи про міжнародне становище. Він хлопець кмітливий. А потім — спати.

— А вранці?

— Вранці звелися, вмилися, він і каже: «Піду до лікаря». Пішов. В їдальні я його вже не бачив.

— А ви могли б пригадати, який він на вид?

— Вищий від мене буде. Років 35–40. Показний такий мужчина. Світлоокий. Блондин. Зодягнений в парусиновий білий костюм і легкі черевики.

— О котрій годині ви з ним розсталися?

— Перед сніданком. Так в чверть або в двадцять хвилин на восьму. Сніданок же о пів на восьму. Ігор встав.

— Дякую, товаришу Петров. Ви пробачте, але я попрошу вас про розмову нікому не розповідати. Навіть гарненькій дівчині, яка так талановито судить волейбольну гру.

Петров ніяково посміхнувся і гаряче запевнив Карпенка, що він не проронить і слова: адже він сам розуміє, яке це має значення.

— Ну от і добре, — І простягнув Ігор хлопцеві руку.

В душі ж Карпенка почав загорятися вогник злості. Він розумів, що ворог знову втік з-під самого носа.

— І вистачило ж нахабства залишитись ночувати в будинку відпочинку! Ну, що ж, про всякий випадок підемо на станцію. — Ігор дістав блокнот, розгорнув на сторінці, де був записаний розклад руху поїздів. — Вранці звідси пішло три поїзди: в 5-40 пригородній на Стрий, в 7-30 пригородній на Стопачі і у 8 — на Вишгород. Якщо наш «Павло Леонтійович» зупинився на залізниці, то він міг поїхати в 7-30 на Стопачі або в 8 на Вишгород. От і гадай.

На станції з вчорашнього дня чергував співробітник райвідділу. Заглянувши до свого блокнота, він доповів, що підозрілих пасажирів учора було трос: мужчина, високий на зріст, в білому парусиновому костюмі, він сів без речей в приміськии поїзд, що йшов на Стрий, сів майже на ходу; і другий — низенький товстун років сорока у вишитій українській сорочці, галіфе і чоботях, цей сів на поїзд, що йшов на Вишгород. Перший поїхав поїздом в 5-40, другий — у 8.

Карпенко подумав про те, що в 5-40 «Павло Леонтійович» поїхати не міг, він був ще в будинку відпочинку. Інший пасажир— товстун — був мало схожий на «Начальника».

— Ну, а такого не було? — Ігор якомога детальніше описав прикмети «Павла Леонтійовича».

Співробітник, примруживши очі, довго дивився на скляну газетну вітрину, наче там сподівався побачити людину, що про неї розповів Карпенко. Підполковник давно замовк, а той все не відривав від вітрини погляду. Врешті твердо промовив:

— Був такий. Сідав у поїзд Клуш — Стопачі з чемоданом і корзиною. Але він був не сам. З ним жінка й дитина. Зараз перевіримо. — І він знову почав гортати маленький, заяложений блокнотик. — Ось. В 5-40 сіло троє: цей, що в парусиновому костюмі, і два солдати — прикордонники з газетами. В 7-30—шість чоловік: той, з корзиною, жінкою і дитиною, і чотири колгоспниці з бідонами; на восьмигодинний лише товстун в галіфе.

— Хто з станційних працівників був під час посадки на пероні?

— Черговий і перонний контролер.

Але ні черговий по станції, ні перонний контролер нічого, вартого уваги, не сказали.

— Можна Віру Михайлівну ще запитати, — запропонував черговий по станції. — Це наша касирша. Може вона пам'ятає, хто з клушан поїхав у Стопачі. Ану, поклич її, Василю!

— Ви запитуєте про молоденьку жінку з дитиною? — перепитала касирша. — Та це ж Олена Онисимівна, дружина директора школи!

— А мужчина, що з нею був?

— Того не знаю. Не бачила. Мабуть, знайомий. Я чула, як вона комусь дякувала за те, що допомогли піднести речі до вокзалу.

— Ну, що ж, і за це спасибі,— зітхнув Карпенко. «Якщо повірити, що це був він, тоді все зрозуміло. В 7-15 вийшов з будинку відпочинку, у 7-30 сів у поїзд і виїхав у Стопачі, у 8 ранку прибув туди і приблизно в цей же час зустрівся з Коломийчуком… Якщо з арифметичного погляду, то все гладко. Тільки навіщо він вчора ввечері пішов на квартиру Коломийчука? Не обережно, зовсім не обережно…» Так думав підполковник Карпенко, і вірячи, й не вірячи в те, що все це так.

* *