Читати книгу - "Приватне доручення"

Коли Ягвіц зійшов вниз, було вже біля півночі, Накрапав дощ. Заховавши в кущах чемодан і плащ, він вийшов на широку алею. Востаннє він був тут 19 років тому. Скільки минуло часу, а алея все та ж, Лише ще густішими стали крони старих дерев. І дівчина в білому, зараз там в лісі, була невловимо схожа на ту, давню Марію.

Ягвіц мимоволі ступив кілька кроків по алеї туди, де за поворотом повинна бути вілла його діда. Але відразу ж зупинився. Що за дурниця!. Дід помер ще в 1939 році, коли відбулася націоналізація, а від вілли, певно, лишилися лише руїни.

Але ні, вілла на великий подив Ягвіца, була на місці. Хтось ішов йому назустріч. Ягвіц скочив у кущі і раптом позад нього над самим вухом пролунав тихий голос:

— Тихо! Не ворушись!

Розділ XI

«ЛІСОВА СПАЛЬНЯ»

Головний лікар Клушського будинку відпочинку прийшов на допомогу Карпенкові і цього разу.

Алеєю вони вийшли до річки.

На гарячій гальці загоряли відпочиваючі. Кілька чоловік плескалося у воді біля берега — далі запливати не дозволялося. Гірська ріка могла посередині затягнути у вир.

Збоку, де починався сосновий бір, між двома стовбурами висіла подрана волейбольна сітка. Лунали голоси і дзвінкі удари по м'ячу. Засмаглий міцноногий хлопець в трусах, високо підстрибнувши, «зрізав» м'яч.

— Дванадцять — п'ять! — голосно сказала дівчина в блакитному купальникові.— М'яч — наліво!

Головний лікар блиснув окулярами в бік хлопця і тихо сказав:

— Ото і є Петров, Ви його не ображайте. Добрий хлопець. Потомствений буровий. Я їхню сім'ю знаю ще з довоєнних років по Майкопу. Батько загинув на фронті, посмертно присвоїли йому Героя. Микола в нас другий рік підряд відпочиває.

Хвилин за десять матч закінчився перемогою команди Петрова, В цьому, очевидно, була йога заслуга: нова команда, що почала комплектуватися, запрошувала його до себе. Але Петров не захотів більше грати і підійшов до дівчини в блакитному купальникові:

— Ходімо, Катю, скупаємось. Сонце ж сьогодні яке!

Карпенко раптом відчув, що сонце дійсно палить немилосердіно. Йому так захотілося роздягнутися і ступити босою ногою на гарячу землю, разом з цими хлопцями та дівчатами побігти до річки, пройтись на руках колесом до берега і глибоко-глибоко пірнути в холодну воду. А потім вискочити — і до сітки, різко вдарити м'яча, щоб шідчути своє сильне тіло, щоб і його, Ігоря, — там же, як і оцього спритного парубка, запрошувала до себе кожна команда. Алевін раптом відчув вагу пістолета в кишені. Подивився на руки, побачив чорну, що набилася під нігті, грязюку і посміхнувся.

— Колю! — покликав головний лікар. — Ти мені потрібен.

— В чім справа, Аркадію Степановичу?

— Я буду тобі дуже вдячний, якщо ти мені допоможеш в одній справі, Одягнися і підемо зі мною.

Петров засмучено оглянувся на дівчину, але й не подумав відмовлятися:

— Звичайно, я з задоволенням… Зараз зодягнуся.

Головний лікар взяв Петрова під руку і вивів його на алею. Він не знав, власне, з чого починати: Карпенко раптом кудись зник.

— Справа в тому, Колю… Розумієш… — розпочав був головний лікар, ведучи хлопця в парк.

— Пробачте, — пролунав голос позаду. — Добридень, товаришу Петров, Давайте сядемо десь в тіні і поговоримо. Я вас не надовго затримаю. — Ігор дивився в широке, туго обтягнене засмаглою шкірою обличчя хлопця. — Будемо знайомі: моє прізвище Карпенко. А ось моє посвідчення.

Вони зайшли до альтанки.

— Хто сьогодні спав на койці Феофанова? — коротко запитав Карпенко.

— Новенький. Адже нині починають прибувати інші відпочиваючі, Я познайомився з ним учора ввечері. Прибув він з Стрия. Працює, здається, в тресті «Укргаз» плановиком…

— Як себе назвав?

— Павло Леонтійович.

— А як ви познайомились з ним?

А познайомилися вони так.

…Коли Ягвіц почув приглушене: «Не ворушися!», він здригнувся і приник до землі. Його рука блискавично вихопила з-за пазухи пістолет. Але хтось невидимий за листям, зовсім поруч, так же тихо продовжував:

— Черговий лікар іде. Та ти пригнись, а то попадемось. Адже відбій був з годину тому.

Нічого не розуміючи, Ягвіц присів у кущах, непомітно заховавши пістолет у рукав.

Мимо, по алеї, пройшла повна жінка в білому халаті. Тоді, розсунувши віття сусіднього куща, висунулася розкуйовджена голова і, проводячи поглядом жінку, прошепотіла:

— Пронесло. — Повернувшись до Ягвіца, голова запитала: — Ти куди, в корпус, чи теж в «Лісову спальню»? Чи ти новенький?

Ягвіц починав розуміти, за кого його приймають, але дипломатично мугикнув щось собі під носа. А голова вже вирішила за нього:

— Пішли в «Лісову», В корпус тепер непоміченими не пробратися.

Слідом за своїм несподіваним знайомим, що виявився високим кирпатим хлопцем, Ягвіц швидко перейшов через алею і бічною доріжкою вийшов на широку галявину, де під довгим навісом стояли ліжка зі спальними мішками. Приглянувшись до хлопця уважніше, Ягвіц впізнав у ньому того самого Колю, що його бачив у лісі з дівчиною. Хлопець остаточно вирішив взяти під свою опіку нового знайомого.

— Я бачу, ви — новенький, — зверхно говорив по дорозі Коля. — Ще не знаєте, що і до чого. В «Лісовій спальні» ночувати краще, ніж в корпусі» — режим наш медперсонал не так уже суворо контролює. Тут вночі одна чергова сестра, а вона на отаких, як ми, крізь пальці дивиться — розуміє, що ми не якісь там хворі, а здорові люди, які приїхали відпочивати, і тому цей режим для нас іноді навіть може бути шкідливим. Якщо вам ще не встигли дати ліжко в корпусі — вони недосвідчених відразу ж намагаються у корпусі поселити, — то погоджуйтесь лише тут ночувати. А зараз поки що койка Феофанова вільна. Поруч зі мною. Він, між нами говорячи, звичайно, махнув сьогодні увечері в Стопачі до знайомої, Приїде лише на сніданок. Це точно. Так що лягайте, — перейшов на шепіт Коля.

Вони вже пробиралися вздовж ліжок. На протилежному кінці «Лісової спальні» Ягвіц побачив світло від настольної лампи. Чергова медсестра за тумбочкою читала якусь книжку. Вона звела голову, повернулася в їх бік, але зі світла погано їх бачила, і, погрозивши пальцем, знову схилилася над книгою.

Гроза пройшла, сіяв лише дрібний дощик, і рідкі краплини скочувалися з даху на доріжку.

Тепер уже Ягвіц добре знав, де він знаходиться: колишня вілла стала не то санаторієм, не то будинком відпочинку. Зі слів свого нового знайомого він зрозумів, що господар ліжка — Феофанов не прийде ночувати. Глянувши на годинника, він переконався, що останній поїзд з Стопачів, куди поїхав Феофанов, давно пройшов. Отже, можна рискнути. Хто його буде шукати тут, в ліжкові відпочиваючого! Він