Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"

Як тільки я залишився сам-один, барви й запахи злегка таки змінилися. Я глибоко вдихнув повітря й відчув, ніби у грудях стало просторіше. Я налаштував радіо на джазову радіостанцію і, слухаючи чи то Коулмена Хоукінса, чи то Лі Морґана, у гарному настрої гнав автомобіль до аеропорту. Хмари, що недавно суцільно закривали небо, тепер, наче кимсь силоміць розірвані, розповзлись окремими клаптями по різних кутках небокраю. Невтомний пасат, гойдаючи листям пальм, поволі гнав ці клапті все далі й далі на захід. Було видно, як «Боїнг-747» угризається в небо під гострим кутом, як срібний клин.

Я залишився сам — і будь-які думки раптом вилетіли з голови. Я відчув, що миттю в голові полегшало. Але моя свідомість не могла так швидко пристосуватися до цієї зміни. Все-таки не думати ні про що було приємно. «От і не думай ні про що! — сказав я собі. — Ти на Гаваях, чорт його бери! Навіщо тобі про щось думати?». Я викинув із голови геть-чисто все й зосереджено гнав автомобіль уперед, насвистуючи мелодії «Stuffy», «Side-Winder» із силою, що нагадувала протяг крізь щілину. Під час спуску зі швидкістю сто шістдесят кілометрів за годину вітер завивав, як шалений. Коли дорога різко звернула — переді мною широко відкрилась яскрава синь Тихого океану.

«От і скінчилася відпустка», — подумав я. Хоч би там що, а все на світі коли-небудь закінчується.

Діставшись до аеропорту, я віддав орендований автомобіль, зареєструвався біля конторки «Японських Авіаліній» і наостанку ще раз у телефонній будці набрав загадковий номер. Як я і сподівався — ніякої відповіді. Лише безперервні гудки. Я поклав трубку і довго дивився на телефонний апарат. Зрештою махнув на все рукою, зайшов до залу очікування першого класу й випив джину з тоніком.

«Токіо», — подумав я. Але нічого токійського в голові не спливало.

31

Повернувшись у квартиру на Сібуя, я нашвидку переглянув пошту і прослухав повідомлення на автовідповідачеві. Нічого важливого. Як завжди, дрібні робочі справи. Розпитування про статтю для наступного випуску, скарги щодо мого раптового зникнення, нові замовлення й таке інше. Відповідати на все я не мав сили і тому вирішив відмахнутися від усього цього за одним разом. Якби я виправдовувався перед кожним окремо, то змарнував би силу-силенну часу, тож краще вже обійтися без виправдань і негайно поставити крапку на такому виді роботи. До того ж я добре розумів, що не зможу докласти рук ні до чого, якщо візьмуся розгрібати всілякі кучугури. Тому нічого іншого не залишалось, як відмахнутися від усіх пропозицій. Ясна річ, мої клієнти вважатимуть, що я повівся з ними нечемно. Та, на щастя, принаймні зараз із грошима не було сутужно. А далі — якось буде. Взагалі досі я слухняно, ні на що не нарікаючи, виконував замовлення моїх клієнтів так, як вони цього воліли. А тепер хоч трохи поживу так, як мені хочеться. Я також маю на це право.

Потім я зателефонував додому Хіраку Макімурі. Трубку підняв П’ятниця і відразу з’єднав мене з господарем. Я коротко розповів про перебування з Юкі на Гаваях. Про те, що вона розслабилась, як слід відпочила й ніяких проблем не виникало.

— Прекрасно, — сказав він. — Я тобі дуже вдячний. Завтра ж подзвоню Аме. Грошей, до речі, вистачило?

— Ще й трохи залишилося.

— Використай їх як хочеш. І забудь про це.

— Я хотів вас запитати, — сказав я. — Про жінку…

— Он що! Ти про це… — байдуже відповів він.

— Власне, звідки вона?

— Із клубу дівчат за викликом. Ти сам міг би здогадатись, якби трохи подумав. Сподіваюся, ти з нею всю ніч не в карти грав?

— Та ні, я про інше. Як це з Токіо можна замовити жінку в Гонолулу? Хотілося б знати, як усе влаштовано. Просто із цікавості.

Хіраку Макімура на мить замислився. Напевне, над природою моєї цікавості.

— Якщо коротко — це схоже на міжнародну пошту з доставкою додому. Дзвониш у токійський клуб і просиш доставити в Гонолулу туди-то й туди, такого-то й такого числа, такої-то й такої години жінку. Токійський клуб зв’язується із клубом у Гонолулу, з яким у нього контракт, і в потрібний час жінку тобі привозять. Сплачуєш за послугу в Токіо. Місцевий клуб бере комісійні, а решту відсилає до Гонолулу. Там також беруть свої комісійні, а залишок передають жінці. Зручно, правда? Яких тільки систем нема на світі!..

— Та начебто, — погодився я. Виходить, міжнародна пошта…

— Так, за зручність треба платити! Будь-де на світі можеш отримати для постелі гарну жінку. Замовив її в Токіо — і їдь куди хочеш, там уже шукати не доведеться. І безпека гарантована. Ніякий «альфонс» не з’явиться. А крім того, все можна списати на представницькі витрати…

— А чи не могли б ви сказати мені телефонний номер цього клубу?

— Е ні, цього не можу. Це сувора таємниця. Її можна відкрити лише членам клубу. А щоб стати членом, доведеться пройти жорсткий відбір. Треба мати гроші, суспільне становище і довіру. В усякому разі, тобі це не світить. І не старайся. Досить і того, що я розповів тобі про цю систему і тим самим порушив зобов’язання дотримувати таємницю. І зробив я це просто зі щирої прихильності до тебе…

Я подякував йому за таку щиру прихильність.

— Ну, то як — добра жінка попалася?

— Аякже! — відповів я.

— Я радий. Бо просив послати якнайкращу, — сказав він. — І як її звати?

— Джун, — відповів я. — Як «червень» по-англійському.

— Джун, — повторив він. — Біла?

— В якому розумінні?

— Ну, білошкіра?

— Та ні… З Південно-Східної Азії.

— Як потраплю ще раз у Гонолулу, спробую…

Більше не було про що говорити — і, попрощавшись, я поклав трубку.

Після того я зателефонував Ґотанді. Як звичайно, його телефон функціонував у режимі автовідповідача. Я залишив на ньому повідомлення — мовляв, я повернувся в Японію, хочу, щоб ти подзвонив. А тим часом почало вечоріти, і я вирушив на Аояма купувати продукти. У «Кінокунія» знову набрав дресированих овочів. Мабуть, глибоко в горах Нагано пролягають поля, де дресирують їх на виживання для «Кінокунія». Широкі поля, напевне, обгороджені колючим дротом, — як у фільмі «Велика втеча»[45]. Можливо, зі сторожовою вежою та вартовими, озброєними кулеметом. І там, не сумніваюся, щось вимудровують із салатом і селерою, користуючись своїми антиовочевими методами, що виходять за межі нашої уяви. З думками про це я купив овочів, м’яса, тофу і квашенини. І повернувся додому.

Повідомлення від Ґотанди не надійшло.

Наступного ранку я поснідав у «Данкін Донатс» і,