Читати книгу - "Острів Сильвестра"

Як спекотно мій Боже

Ти маєш рацію сестро

Я докладаю у вогнище

Перекотиполе

І зовсім мені не болить

Бо якби боліло

Може я б завила заплакала

А так я кажу — ні

Стискають душу

Уламки запахів

Що догоряють

В моєму багатті

16

Діалог другий — Едуард (він же Геннадій, «клерк», за визначенням Світлани) і Ліда

Е д у а р д. Я зробив усе так, як ти просила. Цю дівчину звати Світлана. Ось її адреса. Я влаштую її на роботу, тоді дам тобі знати.

Л і д а. Добре. Спасибі. Вона… ця дівчина… Світлана… була близькою з Сильвестром?

Е д у а р д. Судячи з її слів — так. Тепер лишається чекати і сподіватися, що вона таки завагітніла.

Л і д а (затуляє обличчя руками). Як це… Як це нестерпно! Огидно!

Е д у а р д. Заспокойся. Ти ж сама просила.

Л і д а. Сама… Твої умови не змінилися? (Пауза.) Чому ти мовчиш?

Е д у а р д. Все залежить від тебе. Я тебе не силуватиму. (Пауза.) А я тебе дуже хочу.

Л і д а. Едику… Може, завтра? Може…

Е д у а р д. Післязавтра?

Л і д а. Не сердься. Я зроблю, як ти хочеш. Умова є умова. (Довга пауза.) Сильвестр уже на тому острові? Вже… пролунав постріл? Може ж, можна його порятувати? Едику! Я прошу тебе! Їдьмо туди! (Коротка пауза.) Я вийду за тебе заміж, якщо пощастить його врятувати.

17

За сім років до пострілу на острові посеред лісового озера Яніна Росяниця зайшла в аудиторію, де мав читати лекцію кандидат філологічних наук Сильвестр Васильчук. Вона пройшла мимо чергової, відрекомендувавшись другом пана Сильвестра.

Вперше в житті вона заходила до такої аудиторії (два роки училища не в рахунок, там були зовсім інші класи). Своїм виглядом — довга спідниця, скромна блузка — вона була схожа на черницю. А втім, вона майже все життя так вдягалася, тільки в молодості любила яскраві, навіть крикливі кольори. Але ніколи, навіть коли це було модно, не носила короткої спідниці чи відкритої блузки.

Якось один її палкий прихильник, шанувальник творчості й тимчасовий чоловік («Я не маю ілюзій, — казав він, — ти мене так само покинеш, як і інших») склав напівжартівливу її характеристику. Наведемо її повністю:

«Росяниця Яніна Ростиславівна, рік народження не важливий, здається, жила вічно, досвідчена жінка і підліток водночас. Освіта незакінчена середня, але за рівнем знань і ерудиції, особливо в мистецтві і літературі, залишила далеко позаду переважну більшість тих, хто має вищу освіту. Особа з неусвідомленим талантом, непередбачувана і примхлива, здатна на милосердя і самопожертву, і водночас на байдужу жорстокість у ставленні до інших, особливо чоловіків. Черниця і блудниця водночас, поєднує у собі риси жука-гнойовика і співучої пташки, у якої відрубані лапки, а тому вона не може приземлитися на жодну гілку, тільки часом, коли відмовляють крила, падає на землю, аби, передихнувши, знову злетіти, сахаючись землі та гнізд. Яскравий представник українського андеграунду, вихід з якого означатиме творчу смерть. Характеристика видана для пред’явлення самій собі у хвилини розпачу та як перепустка до можливого життєвого пристанища».

Щодо виходу з андеграунду, то автор мав рацію — після переїзду до Лучеська і поселення у власній хатині Яніна не написала жодної картини. Ні, вона й тут встановила зв’язок з місцевими художниками, тим більше, що кількох вона знала по спільному тусуванню — у Львові та інших містах. Вона ходила по кав’ярнях, обзавелася знайомствами, мала романи з одним молодим художником та художником-пенсіонером, брала участь у кількох виставках. Але картини, які виставлялися, були ще давні, нерозпродані й не подаровані. Їх лишилося не так і багато, відразу після переїзду десь до трьох десятків, але кількість їх катастрофічно зменшувалася — Яніна мусила за щось жити, йти працювати вона не хотіла, та й куди — хіба в посудомийки, як вона колись пробувала влаштуватися. Тепер за її картини — ім’я вона таки мала, хоч і в доволі вузькому колі — платили навіть по тисячі доларів (таке було двічі), але гроші йшли на каву, найчастіше з коньяком, на книжки, які все дорожчали, й інколи на одяг.

…Студентки, а серед філологів, як відомо, завше переважали дівчата, здивовано її оглядали, коли зайшла до аудиторії. Правда, не питали, хто вона, — може, яка викладачка чи перевіряюча? Хоча на таких вона не була схожа.

Яніна пройшла через аудиторію і сіла за останній стіл з лівого боку. На цей час вона знала про Сильвестра Васильчука все, що їй треба було знати й що можна було дізнатися.

«Чому я тремчу? — спитала вона себе й обвела поглядом простору кімнату-зал. — Я боюся його чи цих молоденьких шмотниць, котрі лялякають про обновки, вчорашній кайфовий вечір і якогось ТоликаКролика, щедрого, як справжній олігарх? Що їм література і що мені вони?»

18

«Дорога Яніно! Оскільки ти мене останнім часом уникаєш, то мушу тобі написати цього листа, щоб якось поспілкуватися з тобою. Може, прочитавши його, ти зрозумієш стан моєї душі та раптом прихилишся до неї. При останній нашій розмові ти сказала, що мене не кохаєш, що це було незбагненне короткочасне захоплення. Вибач, якщо я сказав щось не так при цій розмові, я тепер зрозумів, що мені не важливо, любиш ти мене чи ні, мені важливо, що я кохаю тебе, останнім, хай, може, й запізнілим коханням, і не уявляю свого життя без тебе. Ти останній прихисток моєї душі, без якої вона геть засохне. Я не хочу, щоб ти варила мені борщі, прибирала й прала, я це вмію і можу ще робити й сам, а коли не зможу, приходитиме сусідка. Просто будь поруч. Так, я знаю ціну своєму талантові, він невеликий, ніхто справді зараз не купує моїх пейзажів, натюрмортів і портретів, але колись я таки зібрав деяку суму грошенят, коли купували мої портрети передовиків соцзмагання та сільські й індустріальні пейзажі. Я не дав своїм збереженням пропасти в часи інфляції, вчасно перевівши у конвертовану валюту. Навіть за ці роки набігли деякі відсотки. Тепер у мене на рахунку десять тисяч сімсот сорок два долари. Це не хтозна-яка сума, але щось та є. Я склав заповіт, де заповідаю їх тобі, так само як приватизовану двокімнатну квартиру і приватизовану майстерню. Мені сімдесят чотири роки, скільки проживу — не знаю, дає знати останнім часом фронтове поранення, я не