Читати книгу - "Острів Сильвестра"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Шлюбне життя тривало два з половиною місяці. І хоч Андрій Росяниця мав власну кімнату у батьківській трикімнатній квартирі, Яніна не стала на неї претендувати. З неї вистачило й двомісячної занудної добропорядності, кількох уроків кохання, які вона дала своєму чоловікові, і першого ж запитання, вимовленого щиро трагічним тоном: «Де ти була цілу ніч?»
Вона тоді стояла на порозі їхньої квартири, пахло від неї вином і цукерками, очі її сумували й сміялися одночасно.
— Може, ми поговоримо без свідків? — сказала Яніна, киваючи на свекруху і свекра, котрі визирали з кімнати.
— Добре, — згодився її чоловік.
У їхній кімнаті вона розповіла, де була, з ким трахалася цієї ночі, вона сказала щиро, заради чого вийшла заміж.
— Але ж це підло!
Кволо усміхнулася на чоловіків вигук. Її світ не стикувався ні з цим вигуком, ні зі словом, яким він закінчувався.
— А що ти втратив? — спитала вона. — Гадаю — нічого. Судячи з усього, ти ще не встиг по-справжньому закохатися. А якщо встиг — покохаєш ліпшу і чистішу. Зате ти дечому навчився від мене. Одна тобі по рада — не зненавидь інших жінок після того, як я піду. Є набагато ліпші, справді є. Є й такі, що залюбки готуватимуть тобі борщ і смажитимуть котлети та прасуватимуть сорочки. Я швидше виняток з цього правила і з цього світу. Якщо вже казати відверто — я чистої води виродок. А може, й не чистої, а брудної, так точніше.
13
Яніна 5
Чоловіка, котрий дав прізвище, Яніна згадувала, може, разів п’ять за все своє життя.
«Цікаво, чи довго він не міг мене забути?» — подумала вона якось.
Це вже було у передмісті Лучеська, де вона купила собі половину невеличкого будиночка — дві кімнатки й кухоньку. Купила за гроші, виручені від картин, — вперше їй заплатили такі великі гроші українські канадці, котрі стали вільно приїздити в Україну наприкінці вісімдесятих.
Тоді ж Яніна раптом відчула, що пора десь осідати, що їй ось-ось буде сорок, що нею все менше й менше цікавляться чоловіки, а якщо й цікавляться, то не такі, як їй хотілося б. Уже тут, в маленькому будиночку (вибір міста визначила область її народження, а ще те, що тут, вона знала, живе чоловік, якого вона мусить порятувати), вона зробила відкриття, яке її потрясло. Втім, відкрить було кілька, вони спліталися у дивний клубок, наче в нього зібралися усі нитки її грішного безпутного життя. А відкриття були такі: перше — вона ні за чим не шкодує, ані за тим, що так і не здобула ніякої освіти, ані за тим, що не працювала жодного дня і жодної години на будь-якій роботі (монастирі й писання картин не в рахунок), друге — вона щиро закохувалася майже всі рази, коли по кілька місяців, а то й років жила з чоловіками (ті, хто просто за прихисток і харчі вимагали її тіло, не в рахунок), третє — вона щиро каялася і вірила, що може змінити своє життя й заховатися в монастирі від цього божевільного світу й іще божевільнішої себе самої (монастирів було чотири, у двох вона була послушницею по два рази).
— Це теж була гра, як і все моє життя, — заперечила Яніна собі самій.
— Ні! Ні! Ні!
Ніхто не почув її думки-крику. Вона просто виплакалася. За вікном бродила чорна, як дьоготь, ніч. За стіною стогнала стара бабця, мати чоловіка, котрий продав їй півбудинку.
Яніна подумала, що їй хочеться встати, вибити вікно у сусідній кімнаті, вбити бабцю, а потім убити себе.
Вона знала, що не зробить ні того, ні іншого. Знала, що єдиний її порятунок — писати далі янголів і квіти, квіти і янголів, янголів серед квітів і без них. Її хвороба і була її справжнім життям. А ще метою цього життя стало спостереження за чоловіком, який колись кохав її сестру.
14
Діалог перший — Ніна і Яніна
Я н і н а. Ти маєш рацію, — я перекотиполе. Але якщо ти здатна уявити перекотиполе, всередині якого є серце, то уяви собі, як воно котиться полем, а може, й шляхом, як боляче вдаряється об грудки на тому полі, об перепони: стебла, дрібне каміння, тини, валуни — все, що зустрінеться. Зрештою, перекотиполе може потрапити під колесо машини чи воза, а то й під чийсь чобіт. І якщо цей чобіт чи колесо його не розчавить зовсім, то воно мусить котитися далі.
Н і н а. Я не забула, що ти в нас художниця. Як там у вас ще кажуть — мисткиня?
Я н і н а. Мисткиня. І мисткиня…
Н і н а. Але я знаю, що знаєш і ти, — перекотиполе не має ніякого серця.
Я н і н а. Ти хоч любила когось?
Н і н а. А ти?
Я н і н а. Так.
Н і н а. І я любила. Кохала.
Я н і н а. Запах вітру — ти знаєш, як відчуває цей запах перекотиполе?
Н і н а. Ах, як поетично!
І тут Яніна задала питання, яке мусила задати.
— Де тепер Сильвестр? Той Сильвестр, який був у тебе закоханий?
— Навіщо він тобі?
— Питаю. Просто цікаво, де твоє колишнє кохання?
— В Лучеську, — сказала Ніна. — Викладає в університеті. По суті, як і ти — такий же непотріб. Тільки, напевне, освіченіший, ерудованіший. І вміє ліпше маскуватися.
— Для тебе що ж — всі, хто не схожий на тебе, — непотріб?
— Чому всі? Люди мусять мати мету. Ні, не тільки мету. Щось робити, приносити користь. Яка користь із твого життя? Я не бачила твоєї мазанини, але, знаючи тебе, можу уявити, що в ній ні душі, ні серця, ні почуттів нема.
— Он як?
— Саме так, сестричко, — сказала тоді Ніна.
15
Єдиний вірш Яніни Росяниці, уцілілий після того, як перед переїздом до Лучеська вона спалила свої папери.
Вітер доносить запахи
Збираю уламки
Підсвідомо думаю
Буде вогнище
Розпалю
Ось цей приємний
Цей огидний
Цей незрозумілий
Перший мені дарований
Другий — я сама
Третій намагаюся розгадати
Кому належить хто він
Даремне заняття кажу собі
Дуже даремне безглузде
Ще додаються чотири уламки
А може й п’ять
Світ розкладається
Як мої кольори
Не треба плакати
Нюхай кажу я собі
Ось і готове багаття
Треться поволі сірник
Вогник уяви
Горить біля ніг
Не запахи а фарби
А може уламки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острів Сильвестра», після закриття браузера.