Читати книгу - "Легенда про безголового"

— Ви про журналiстiв? Не любите їх?

— Терпiти не можу! Саме з цiєї причини: розпитують, пишуть, фотографують, а потiм видають це за свiй матерiал i свою тему. А я, кандидат iсторичних наук, який кладе весь вiльний час на впорядкування музею, вибивання ґрантiв та спонсорських коштiв i фактично не має часу на те, що в тих таки журналюг називається особистим життям, залишаюся для них лише джерелом iнформацiї, за яку їм — їм, Ларисо! — заплатять i за яку їх похвалять! Це справедливо?

— Не думаю, Анатолiю, що ми повиннi тут про це зараз дискутувати, — менi справдi не подобалася ця розмова, але виключно через те, що я не могла зрозумiти її предмету. — Покiйному Сизому, журналiсту, до речi, ви допомогли…

— Що значить — допомiг? Вiн пише путiвник для iноземних туристiв. У всякому разi, так вiн менi сказав. I не думаю, що збрехав — молодi шакали мене дратують i непокоять бiльше. Вiн заплатив за консультацiю. Я не говорив цього вашим друзям iз мiлiцiї, бо якщо для Києва подiбнi речi нормальнi, то тут вони не сприймуться. Так, у Сизого був бюджет i вiн виклав менi за користування iнформацiєю двадцять доларiв. Грошi невеликi для Києва, а тут я зможу додатково заплатити Стьопi — i вiн пофарбує паркан.

— Стьопi?

— Наш сторож. Бачили його? Бачили, такий чоловiк у кепцi, в саду порався. Коли тепло, з травня по вересень, я дозволяю йому ночувати у флiгелi. За штатним розкладом сторож отримує копiйки, тому я радий з кожної можливостi пiдкинути йому грошей. Хто мене за це засудить?

— Заспокойтеся, нiхто не збирається…

— Почекайте, Ларисо, я закiнчу. Цей Сизий не змiнив мого ставлення до журналiстiв у цiлому. Але вiн, принаймнi, спробував працювати з ученим цивiлiзовано, як у всiх нормальних країнах. Менi шкода, що вiн загинув так страшно, але шукати вбивцю — не моя i, погодьтеся, не ваша справа. А ось за це, — Бондар кивнув на дiру пiд стелею, — я б спускав сторожових собак. А тепер, — скандальнi нотки з його голосу зникли, — скажiть, що я чудовисько.

— Мiнотавр страшнiший, — посмiхнулася я. — До речi, ми його так i не знайшли.

— Для нас це добре.

— Ви маєте право на будь-яку думку. Зрештою, газети пишуть, що ми вже три роки живемо у вiдкритому демократичному суспiльствi. I я затягнула вас сюди не для того, аби ми дискутували про роль журналiстiв у життi кожного з нас.

— А для чого?

Оп-па! Справдi — для чого? Розказати, що вчора вночi бачила безголового привида на цих руїнах?

— Менi цiкаво. Ви ж пов'язуєте давню страшну казку з нашою суворою реальнiстю? Ось я i вирiшила хоча б частково вiдчути те, що вiдчуваєте ви. Можливо, почну думати так, як ви, i опинюся на вашiй хвилi. Якщо ще якось треба пояснити свої дiї, то вважайте — розлучена київська панi у вiдпустцi намагається зовсiм не здурiти i чимось себе зайняти. Цiлком може бути, що я займаю себе зараз абсолютними дурницями.

— Виходить, я вас тут, пiд землею, серед щурiв розраджую?

— Сама не знаю, — тема розмови починала мене хвилювати — потреба пояснювати справжню причину своїх не зовсiм логiчних з точки зору здорового глузду дiй ставала все гострiшою, а менi б цього не хотiлося. — Полiземо на гору через цю дiру чи повернемося назад i вийдемо, як бiлi люди, через дверi?

Бондар постояв мовчки, потiм наблизився до отвору, пiдстрибнув, ухопившись руками за його краї, кумедно дригаючи ногами, пiдтягнувся i вивалився нагору. На якусь мить зник iз очей, потiм його постать загородила отвiр, а разом з ним — i свiтло.

— Давайте руку.

Я вимкнула лiхтарик, заховала його в кишенi джинсiв. Потiм кинула пiд стiну арматурний прут, стала навшпиньки, схопилася за його руку, що виявилася несподiвано мiцною, як для кандидата iсторичних наук, i Бондар висмикнув мене з пiдземелля, наче морквину з грядки.

Годинник показував початок п'ятої вечора. На руїнах i в лабiринтi ми провели бiльше чотирьох годин.

Додому Стас Жихар так i не пiшов.

Я за цi днi так i не розiбралася, який саме статус кiлька разiв розлучений опер має у великiй родинi Комарових. Не чужий — однозначно. А ось наскiльки свiй, i головне — чому свiй, залишалося таємницею. Яку, проте, не надто хотiлося розгадувати. Тут були iншi, набагато серйознiшi таємницi.

Не маючи сумного й сумнiвного досвiду тривалого спiлкування з надмiрно питущими чоловiками i так само не особливо зловживаючи спиртним, я тим не менше звiдкись знала: перепiй треба вiдсипати. Вдається це далеко не всiм. Однi, скажiмо, пiсля вчорашнього пiдхоплюються з першими пiвнями, їх штормить, вони приводять себе до тями хорошою порцiєю мiцного алкоголю — i все повторюється знову. На щастя, Жихар належав до iншої, менш численної категорiї: Олег сказав, що, прокидаючись тричi з iнтервалом у пiвгодини, Стас хропiв цiлий день i, мiж iншим, дрихне далi. А прокидався для того, щоби раз попити води, i два рази — зеленого чаю з жасмином, лимоном i м'ятою. Щось iнше господар йому просто не пропонував за обопiльною згодою.

До речi, заварка свiжа. Це мене спокусило.

— Погуляла? — Тамара ввiмкнула електрочайник i затишнiше замоталася в халат.

— Так, — обмежилася я непевною вiдповiддю, знаючи — допити слiдчий Комарова вмiє проводити краще за кандидата iсторичних наук Бондаря, i менi доведеться їй усе ж таки розказати про нiчну пригоду бiля маєтку Ржеутських. — Як у тебе день пройшов?

— А, — Тома вiдмахнулася. — Цiкавого мало. Писанина в основному. Не знала, що сказати начальству, тобi — тим бiльше. Може, Ларо, їхала б ти…

— Я тут заважаю?

— Язика прикуси! — гаркнула вона цiлком серйозно. — Тобi, кумо, вiдпочивати треба, а з нами тут вiдпочинок зараз поганий.

— Менi краще знати! — вiдрiзала я, налила собi окропу в заварку, обережно, боячись попектися, сьорбнула. — Поки що, Томо, я вам, здається, тiльки допомагаю на громадських засадах.

— Ага, особливо Яровому…

— Ну, це вже кому як пощастить. Слухай, а Жихар…

— Що — Жихар? Напився i спить? Я тобi так скажу: якби вчора не в Кам'янцi, то Олег би йому в нас удома так само б налив! Хлопець фактично другий тиждень по цiй справi паше сам, причому — не триндить i папери для тлустих папок пише, а паше, наче коняка! I раз