Читати книгу - "Зворотний бік світла"

люблячу, таку, щоб дівчинка не чулася в ній покинутою, чужою. Купу світів передивилася, всі були якісь або занадто жорстокі, або занадто правильні, покладалася на внутрішні відчуття. І от зараз, дивлячись з гори вниз на сонце, розуміла — це саме те, що треба. Тепер обрання місцини. Вибір невеликий, як не дивно. Бо підходить не все. Найдужче в цьому світі любила Карпати, коли б сюди не приходила, мандрівку зачинала з цієї гори. Її гора — гора Магура.

Що ж, провідник зараз має підійти. Провідник чи, як його тут ще називають, — Мольфар. Він мав підшукати для Мальви батьків. Була впевнена — впорається з цим, та все одно доведеться власноруч все перевіряти. Відповідальність надто велика.

Поруч на землі стояв кошик, тимчасовий прихисток для Мальви. Дно кошика дбайливо вистелене. Птаха нахилилася — поклала туди дитину. Витягла із-за пояса варган, тут його називають дримбою, і…

До уст тулила метал — стогнав, вив, скавулів він у передчутті. То тривало якусь мить чи, може, вічність. Він замовк, затих. Прадавня тиша розлилася довкіллям і всередині Птахи також. Передчуття врівноважували світи. Притиснула дримбу до зубів, вдихнула і… Журба, смуток, радість, кохання, біль полилися, наповнили звуками простір, мелодія гірко піднімалася аж до небесних сфер, лоскотала п’яти творцю, падала в лоно Наві, торкалася губ самого Велеса, бентежила його своєю чистотою, а потім вихором влітала всередину деміурга тих диво-звуків. Птаха вміла грати та керувати мелодикою дримби, вичакловуючи її з себе, роблячи безтілесне реально-магічним. Вона тоді ставала одним цілим з дримбою — вся аж дрижала від втіхи, насолоди та водночас відчаю і болю, тремтіла в такт вібрації інструмента, згоряла від торжества та від суму. Замерехтіли, задеренькотали над горою дивні привиди-світи, барвисті та чорно-білі, небезпечні та звабливі… Замовляла зараз ті звуки спеціально, не заради втіхи. І не мала права схибити чи пройти непрокладеною стежкою від неба до землі, від землі аж до сонця, яке ще не зайшло, а зачаровано зависло над горизонтом, скоряючись наказам чар-звуків. Мусила ту дорогу виплести, як віночок: розкішна хай буде, звивисто промовиста та чесно поснована, щоб приводила туди, куди мандрівник бажав би прямувати.

Коли врешті закінчила, відтулила від губ варган. Роздивилася довкола себе: марево, витворене звуками, й досі висіло над горами, переливаючись у променях сонця кольорами веселки. Посміхнулася з того видива захоплено, нахилилася над кошиком:

— Ну от, Мальвочко, твій ключ готовий. Він має на собі мій слід, що зробиш, замала ти ще, але він тепер твій і підкорятиметься тобі також. Коли виростеш, я навчу тебе на ньому правильно грати і подорожувати, а зараз він охоронятиме тебе і твою родину, поки мене не буде поруч.

Тим часом десь внизу залунав голосний жіночий спів:

Ой піду я в полонину,

та в полониночку,

Чи розвіяв буйний вітер

нашу колибочку.

А я дримбу купувала

Та й боса ходила,

Жиби дримба грала й грала,

Я ся не журила.

Хто на дримбі вміє грати —

Того люб’ять гори,

Бо та дримба як Карпати —

З вітрами говори.

Птаха впізнала той голос. То був голос Провідника, точніше Провідниці.

— Як ся називає теє дитєтко, Магурко-Пташко? Мольфа, кажеш, чи стара недочула?

— Мальва, кажу тобі, Мальва!

— Мальва, Мольфа! Мальва! Не однаковісінько, кажеш? Йой, не даремно так сі втяли назвати! Як то пасує те ймення тому, хто є доброю дочкою свого отця? І не тра на мене так глядіти, Магурко, я йому анініц не скажу, то не моя таїна. Йой, ніц не вмієш тримати язик за зубами, нащо тотим співом надримбала стільки правди? Маю гарну родину для твоєї Мальви-Мольфи. Одної відунки родина. Світлі люде!

14. Горпина

Бабуся Горпина обожнює свою онуку Мальву. Навіть ім’я малої заставляє посміхатися, тепле-тепле і запашне, мов квітка. І якби вона не знала, що дівчинка нерідна, то могла з ким-будь закластися: ця дитина з їхнього славного відунського роду. Як не старалася Горпина допомогти своєму єдиному сину Назару народити дитя — ніщо не допомагало: ані молитви, ані замовляння, ані трави. І ті різні сучасні лікарські штукенції також не підсобили. Правда, був ще один спосіб: звернутися за допомогою до певних сил — за певну платню, звичайно. Може, для непосвячених ціна й невелика — дрібничка, так би мовити, крихітна шопта душі. Але Горпина добре знала, як воно торгувати таким крамом, ти нічого не помічаєш наче, тобі не болить, не пече, не мучить, хіба що сни інколи паскудні дошкуляють. Та коли ті сни у людини безхмарні! Як казав колись її чоловік Микола: «Дурне спить — дурне йому си снить». Ох, легко ж піти на зговір з торгівцями в такі моменти, так важко зупинитися вчасно. Горпина один раз втрапила в пастку, і маєш — Назарко тепер розплачується.

А сталася ця оказія не так і давно. Назарчик тоді ходив у восьмий клас, здається. Ростила та виховувала його сама. Чоловік Миколка, її перше та єдине кохання, трагічно загинув. Він так і не побачив свого сина. Кохала Миколу Горпина, і якби не син Назарко, хто зна, чи не вкоротила тоді в двадцять неповних літ собі віку. Маля та клопоти біля нього відволікали від безпорадності. В молоді роки чомусь завше любиш на самоспалення, до нитки вигоряєш усередині. Вона й вигоріла, бо так і не вийшла більше заміж.

Її Миколка працював шофером у колгоспі. Був одержимий дорогою, часто їздив у відрядження. Цінували його як доброго водія, бо був непитущим та відповідальним. Горпина часто просила чоловіка: «Микольцю, зостав, серце, ту роботу, знайди іншу». Відчувала — біда за коханим назирці ходить. До хати не сміє зайти, бо у ній Горпина і відвороти. Та Микола у відповідь лишень посміхався, ніжно пригортав дружину й віджартовувався: «Нічого зі мною не станеться, люба! Дорога — то моя пристрасна коханка. Не можу без неї». Одного разу з відрядження так живим і не вернувся. Коханка забрала собі коханого. Заснув за кермом. Помер уві сні. На ходу машина врізалася в швидкий поїзд. Чоловіка оплакала та поховала і продовжувала жити, ростити сина та допомагати людям, як вміла і як могла.

Одного листопадового млосного дня привели до неї п’ятнадцятирічну дівчинку, однокласницю Назарка. Син тоді був у школі на заняттях. Родина Перепеленків мешкала на протилежному боці села. Вірка з чоловіком ростили трьох дітей. Найстарша, 15-річна Олеся, позашлюбна дитина, батько покинув матір відразу після народин маляти. Говорив, що замолодий для сімейного життя, і запевняв усіх —