Читати книгу - "Гра в паралельне читання"

Приблизно в той час почув Віталій у бані від літнього відставного полковника фразу, яка зародила в ньому великі сумніви. Той сказав із властивою військовим прямотою: «У житті мужика є дві найважливіші жінки – та, що народила його, і та, що народила його дітей. Вони поза конкуренцією. Усе! Решта має абсолютно рівні шанси!»

Ця чужа аксіома породила велике хвилювання в душі Віталія і могла би стати теоретичним підґрунтям його відходу зі старих позицій. Адже з неї випливало, що в житті Віталія всі жінки, крім матері, мають абсолютно рівні права, незалежно від штампу в його паспорті.

Ці роздуми про кохання та дружбу, про пріоритети в його особистому житті припали на період, коли Віталій, нездатний продовжувати це безглузде ходіння по канату від пункту А до пункту Б, майже наважився. Він уже уявляв нове життя разом із Лілею, і хто знає, чим би все завершилось, якби не той шабаш удома з терміновим весіллям Женьки та народженням онука.

А невдовзі по тому Ліля стала поводитися дивно, почала уникати зустрічей, видавалася холоднішою, щось недоговорювала. Він спочатку почувався винним, потім скажено ревнував, бо розумів, що безперспективність їхніх стосунків породила у коханої (дійсно коханої!) жінки інші плани на особисте життя, а він, слабак, не зміг нічого тому протиставити, нічого запропонувати, крім ролі одвічної коханки. Зрештою, його підозри справдилися найгіршим чином…

П’ятниця

1

О восьмій десять ранку Жанна забігла в крамничку до Віри, бо вчора так і не встигла ні подякувати їй за несподівано підставлене плече, ні вибачитися, що навішала тоді на неї свої проблеми, шмарклі та спогади. Ще вона хотіла купити пакет меленої кави та якихось солодощів, щоб пригостити жінок у конторі та поснідати там на місці, таким чином уникнувши ранкової зустрічі з поголеним та при костюмі Андрієм.

У павільйоні Жанна була не першою. Той самий закудланий мужичок, із яким вона минулого разу зіштовхнулася у дверях, чогось домагався від Віри, але та, побачивши відвідувачку, почервоніла і ляснула долонею по прилавку:

– Іди геть! Не страми мене перед людьми! Іди, кажу, не псуй настрій на весь день!

Настирливий покупець озирнувся, знітився і якось винувато, боком-боком рушив до виходу.

– Що за кавалери до тебе зранку ходять, Віро? – спробувала звести ситуацію на жарт Жанна.

– Кавалером він був майже двадцять років тому, а я, дурепа, згодилася, – махнула рукою вона, побачивши, що двері за ранковим відвідувачем зачинилися, – уже років десять як розлучилися, дістав, окаянний! Але ж, бач, нема йому тепер спокою, та й я тут на видноті, не сховаєшся…

– А чого хоче? – знітилась і здивувалася одночасно Жанна.

– Та по-різному. То похмелитися, то грошей позичити, то знову зі мною зійтися. Власне, це три його постійні бажання. Думає, що я тут, мов Золота Рибка, поставлена їх виконувати! Та ну його! Скажи краще, ти сама як? Відійшла трохи?

– Та відійшла. Вибач, що обшмаркала тебе тоді з ніг до голови… Така вечірка видалася невесела…

– Та не страшно, я знала, на що йшла. Не перший рік живу, дівко!

– Знала? – здивовано спитала Жанна.

– А що, по тобі не видно було, думаєш? І по очах, і по набору харчів…

Далі розмова не пішла, тому що у дверях з’явилися нові покупці. Жанна швиденько купила кави та печива і, подякувавши, рушила на автобусну зупинку.

Уже в конторі вона згадала, що не попрощалася з Вірою, адже сьогодні мала від’їжджати нічним потягом додому. З Андрієм їй би хотілося більше не перетинатися, годі й учорашньої «дорожньої пригоди». Але непомильна жіноча інтуїція підказувала, що з ким-ким, а з ним це ще не кінець.

Жанна була сама в кабінеті, до початку робочого дня залишалося півгодини. Вона ввімкнула комп’ютер, запарила в кухлі меленої кави, взяла з пакунку печиво і всілася за робочий стіл.

Листа-відповіді від Віталія не було. Це трохи здивувало, бо було порушенням налагодженої за останній час схеми «запитання-відповідь». Вона перечитала свій учорашній лист і зрозуміла, що ввігнала його в ступор фразою про їхнього гіпотетичного сина. Хмикнула. Злякався? Ну-ну. Побачимо, як буде викручуватися. Чи, як уміє лише він, просто спустить на гальмах цю тему, наче нічого й не було. Він уміє не помічати те, чого помічати не хоче. Може, напише пару слів про нове оповідання. Чи щось узагалі не дотичне – про роботу чи про погоду…

Раптом Жанна усвідомила, що, відправивши Віталію новий текст, сама його ще й не прочитала.

Вона відкрила файл і здивувалася з назви «Дванадцять корів».

Жанна дочитала останні рядки оповідання, що трохи вибили її із загального ліричного настрою і здивували так само, як фінали майже всіх оповідань із тієї безіменної зеленої флешки.

«Який ще кіт? Який «Віскас»?! Як то – продати в бордель?! Ото вже котозбоченець!» – подумала вона, хмикнула і оцінила іронію автора. А взагалі-то мораль лежала на долоні: жінка дійсно розквітає від направлених на неї променів кохання. Колись у її Руслана був період захоплення піснями Висоцького, Окуджави. І пригадалися слова: «И муравей создал себе богиню по образу и духу своему…»

Хто ж це не відповість на таке, хто не піднесеться і не розкриється назустріч справжньому коханню і такому ставленню?

Жанна згорнула на екрані сторінку з текстом, і перед її очима опинилася відкрита раніше поштова скринька, де вже лежав свіжий лист від Віталія.

Вона знову згадала про Гаррі та Джона. А також про Андрія. І зусиллям волі відігнала від себе надокучливе запитання, чи є зрадою її одноразовий секс із ним у готельному номері порівняно з тим, що Віталій щодня лягає спати не сам. Тріпнула головою і відкрила листа.

* * *

Як ти там? Ось уже й п’ятниця. Скоро побачимося. Зібрала валізу? О котрій потяг? Коли прибуваєш? Як там німці-угорці-ресторан?

Я вчора був у бані, усе, як завжди. Петровичу вирізали апендикс, то він уперше прийшов після операції, хвалився шрамом і розповідав, які симпатичні медсестрички були приставлені до його платної палати. Казав, що має тепер особливу прикмету, за якою його зможуть розшукати жінки.

Нічого нового не відбувається. Не знаю, про що писати. Робота. Осінь.

А! Домашнє завдання із зоології.

12 корів тобто. :)

Прикольна оповідка. Мабуть, авторка родом звідкись із Середньої Азії чи Азербайджану, де наречену викупають. Непоганий бізнес для батьків – продавати дочок! А ще коли дають таку суперціну за абищо! :)

Шуткую. Я не тупий, просто вміло прикидаюся. Але, як на мій смак, це