Читати книгу - "Забуте вбивство"

Міс Марпл, що сиділа, спершись спиною на стіну, лагідно запитала:

— Ви прожили в Дилмауті усе своє життя, чи не так?

— О, так, мем. Мій батько мав ферму за пагорбом — її називали Житнім Полем. Синів у нього не було, і мати не змогла обробляти землю, після того як він помер, тож вона продала ферму й купила невеличку галантерейну крамницю в кінці Гай-стріт. Я прожила тут усе своє життя.

— І я думаю, ви знаєте усе про всіх у Дилмауті?

— Звичайно, адже колись це було зовсім мале містечко. Хоча влітку сюди завжди приїздило багато людей, відколи я пам'ятаю. Але то були приємні, спокійні люди, що приїздили сюди щороку, а не ті бродяги та волоцюги, яких ми бачимо нині. То були пристойні родини, які рік у рік оселялися в тих самих кімнатах.

— Я думаю, — сказав Джайлз, — ви знали Гелену Кеннеді до того, як вона стала місіс Гелідей?

— Я, звичайно, знала про неї, так би мовити, і, мабуть, не раз її бачила. Але я не була з нею близько знайома, доки не прийшла туди на службу.

— І вона подобалася вам, — сказала міс Марпл.

Едіт Паджет обернулася до неї.

— Так, мем, подобалася, — сказала вона. Певний виклик прозвучав у її голосі. — То байдуже, що про неї говорять. Для мене вона завжди була жінкою милою та приємною. Я ніколи не думала, що вона зробить те, що зробила. У мене тоді подих перехопило, знаєте. Але ходили також чутки…

Вона раптово замовкла й подивилася на Ґвенду таким поглядом, ніби хотіла вибачитися перед нею.

— Я хочу знати, — схвильовано промовила Ґвенда, — Не думайте, що я можу образитися, якщо ви скажете про неї щось не так. Адже вона не була моєю матір'ю…

— Справді, не була, мем…

— І зрозумійте нас, ми дуже хочемо знайти її. Вона виїхала звідси — і, схоже, її втратили з виду. Ми не знаємо, де вона тепер мешкає й чи взагалі жива. А тепер виникли причині…

Вона завагалася, і Джайлз швидко сказав:

— Причини юридичного плану. Ми не знаємо, чи можемо констатувати її смерть, чи…

— О, я цілком розумію вас, сер. Чоловік моєї сестри в перших пропав безвісти — це було після битви під Іпре — і вона мала дуже багато клопоту при спробах підтвердити його смерть. Для неї то було справжнім випробуванням. Тому, сер, якщо я зможу розповісти вам щось таке, що допоможе вам розв'язати ваші юридичні проблеми, я це зроблю, адже ви мені не чужі. Мені не чужа місіс Ґвенда та її «віньки». Ви так кумедно промовляли те слово.

— Це дуже люб'язно з вашого боку — сказав Джайлз. — Тому, якщо ви не заперечуєте, я поставлю вам кілька запитань. Місіс Гелідей покинула дім цілком несподівано, я правильно розумію?

— Так, сер, і то було велике потрясіння для нас усіх — а надто для майора, бідолашного чоловіка. Він геть занепав духом.

— Я хочу вас запитати прямо — ви маєте якесь уявлення про того чоловіка, з яким вона втекла?

Едіт Паджет похитала головою.

— Доктор Кеннеді вже запитував мене про це — і я нічого не могла йому сказати. Не знала цього й Лілі. А тим більше нічого не могла про це знати Леоні, адже вона була іноземкою.

— Ви не знали, хто був той чоловік, — сказав Джайлз. — Але хіба у вас не було здогадів? Тепер, коли минуло стільки часу, ніякої шкоди вже не буде, навіть якщо ваші здогади виявились хибними. Безперечно, ви підозрювали когось.

— Атож, підозри в нас були… але ви повинні зрозуміти, що то були не більш як підозри. Щодо мене, то я взагалі нічого не бачила. Але Лілі, як я вже вам сказала, була дуже прониклива дівчина, вона мала свої припущення й довго їх зберігала. «Запам'ятайте мої слова, — мала звичай вона казати. — Цей чоловік без тями від неї. Ви тільки гляньте, як він дивиться на неї, коли вона розливає чай. А як дивиться на неї його дружина!»

— Он як. А хто був… той чоловік?

— Боюся, сер, я вже не пам'ятаю, як його звали. Після стількох років! Капітан Есдейл? Ні. Капітан Емері — ні. У мене таке відчуття, що його прізвище починалося на Е. А може, на Г. Досить незвичайне було прізвище. Але я навіть не згадала про нього жодного разу за останні шістнадцять років. Він та його дружина жили тут у готелі «Роял Кларенс».

— Вони приїздили сюди на літо?

— Так, але я думаю, що він — а може, вони обоє — були знайомі з місіс Гелідей раніше. Вони приходили до них дуже часто. Хай там як, а на думку Лілі, він був без тями від місіс Гелідей.

— А його дружині це не подобалося.

— Ні, сер… Але, мушу вам сказати, я ніколи й на мить не припускала, що між ними могло бути щось погане. І я досі не знаю, що думати.

Ґвенда запитала:

— А вони були ще тут — у «Роял Кларенс» — коли моя мачуха зникла?

— Наскільки пригадую, вони виїхали звідси приблизно в той самий час, на день раніше чи пізніше — принаймні, різниця в часі була не така велика, щоб люди не звернули на це уваги. Але я ніколи не чула нічого конкретного. Вони поїхали звідси дуже тихо, якщо то справді були вони. У місті всі були вражені, що місіс Гелідей поїхала кудись так раптово. Але люди завжди вважали її легковажною — хоч сама я ніколи нічого такого не помічала. Я не захотіла б поїхати з ними в Норфолк, якби так думала.

На мить троє присутніх у кімнаті людей втупили в неї здивовані погляди. Потім Джайлз сказав:

— У Норфолк? Вони хотіли переїхати в Норфолк?

— Так, сер. Вони купили там дім. Місіс Гелідей сказала мені про це за три тижні до того, як усе сталося. Вона запитала, чи поїду я з ними, коли вони переселяться, і я сказала, що поїду. Зрештою, я ніколи не була поза межами Дилмаута, і мені захотілося якоїсь переміни — та й любила я цю родину.

— Я ніколи не чув про те, що вони купили будинок у Норфолку, — сказав Джайлз.

— Не дивно, що ви нічого не чули, сер, бо місіс Гелідей не хотіла, щоб про це знали. Вона попросила мене нікому не розповідати про це — і я, звичайно, мовчала. Але вона дуже хотіла покинули Дилмаут на певний час. Вона тиснула на майора