Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

— Їхати до ресторану?

— Атож, сер.

— У Рустермана? Чому не в кабінеті?

— Тут буде краще. Якщо, звісно, ви не хочете, щоб одна чарівна дівчина години зо дві розмовляла з вами при ввімкненому радіоприймачу та ще й замалим не сидячи у вас на колінах!

— Яка ще дівчина?

— Сара Дакос, секретарка місіс Бранер. Я все поясню, коли ви приїдете.

— Якщо я приїду. Чудово! — І Вулф поклав трубку.

Я набрав добре знайомий номер і сказав Фріцові, що ми вечерятимемо в Рустермана, а відбивні котлети з оленини в маринаді нехай залишить на завтра. Потім я знайшов у довіднику телефон місіс Елтхауз і подзвонив їй, та коли вона взяла трубку, я передумав розмовляти з нею по телефону. Я тільки хотів запитати, чи по траплялось їй чути, щоб син згадував дівчину на ім'я Сара Дакос. Але ж мені треба було якось згаяти ще цілих три години часу, і я міг з таким самим успіхом прогулятись. Отож я спитав місіс Елтхауз, чи вона не проти прийняти мене десь о пів на п'яту, і жінка дала згоду. Виходячи з ресторану, я сказав Феліксові, що ми з Вулфом ще прийдемо до нього вечеряти.

9

Я сидів у кабінеті з глухими стінами, випроставши ноги й розглядаючи носаки своїх черевиків, уже вдесяте перебираючи в голові обставини цієї заплутаної справи, коли за двадцять до сьомої Фелікс розчинив двері й з'явився Вулф. Знаючи, що в такий час внизу у Фелікса відвідувачів найбільше, я відразу його нагнав, узяв у Вулфа пальто, почепив на вішалку й висловив сподівання, що поїздка в нього була цікава.

У відповідь Вулф щось буркнув і сів у крісло, яке Марко Вукчич багато років тому придбав спеціально для свого товариша Hipo. Між його візитами це крісло стояло в кімнаті, де колись був особистий кабінет Марко.

— Я зробив висновок, — промовив Вулф, — що наші сучасники напівідіоти-напівгерої. Бо тільки герої здатні вижити у цій круговерті й лише ідіотам хочеться жити в ній.

— Це не завжди так, — висловив я свою думку. — Після вечері ваше самопочуття поліпшиться. Сьогодні у Фелікса вальдшнепи.

— Знаю. — Вулф сердито глипнув на мене. — Ви таке любите!

— Я не голодний. Принаймні поки що. То як там у Х'юїтта?

— Та нехай йому біс! Він любить те, що й ви. Я все залагодив. Саул став у великій пригоді, як завжди. Все гаразд.

Я присунув собі стілець.

— У моєму звіті, може, буде й не все гаразд, але і в ньому є дещо цікаве. Почну з кінця. Місіс Елтхауз запевняє, мовби ніколи не чула, щоб її сип згадував ім'я Сари Дакос.

— А чому він мав згадувати це ім'я?

— В тому й уся штука. Причина і наслідок.

І я докладно розповів про всі події та розмови за день, не забувши згадати й про свої витівки зі шпигами з ФБР. По суті, це було наше перше зіткнення з супротивником, і я подумав, що Вулф повинен знати, як ми поводились. Крісло Вукчича не таке зручне, як у нас в кабінеті, і Вулф не міг, заплющивши очі, відкинутись на спинку. І все ж він почував себе тут майже як удома. Коли я скінчив, на обличчі в нього не ворухнувся жоден м'яз, він навіть не розплющив очей. Три хвилини я сидів у цілковитій тиші. Потім не витримав:

— Я, звісно, розумію, що все це вам остогидло. Добре, що ви хоч завдали собі клопоту мене вислухати. Вам начхати на те, хто вбив Морріса Елтхауза. В голові у вас тільки карколомний трюк, який ви задумали, а хто й кого там убив — ну його к лихій матері! Вельми вам вдячний, що ви бодай не захропли! Бо я, бачте, людина вразлива.

Вулф розплющив очі:

— Пхе! Я сказав, що все гаразд, і не помилився. Все гаразд. Але не слід було спинятися на півдорозі. Ту дівку ви могли б запросити прийти сюди вдень, а не ввечері.

Я кивнув головою:

— Вам не тільки все остогидло — до вас іще не зразу все й доходить. Ви казали, що нас більше влаштовує друга версія, і ми, певна річ, прагнемо знайти хоч якийсь шанс її довести. Сара Дакос була в тому будинку коли не під час убивства, то невдовзі після нього. Може, вона якимось чином стане нам у пригоді. Якщо ви хочете…

Двері розчинились, і ввійшов з повним підносом П'єр. Я глянув на годинник: чверть на восьму. Виходить, це Вулф дав Феліксові таке розпорядження. Господи, принаймні одного правила він ще додержується і, звичайно ж, не відмовиться й ще від одного: ніяких ділових розмов за столом.

Вулф підвівся і вийшов з кімнати помити руки. Коли він повернувся, П'єр уже поставив устриці і стояв, готовий підсунути Вулфові крісло. Вулф сів, підхопив на виделку устрицю і, поклавши її до рота, спробував роздушити спершу язиком, а потім зубами. Нарешті проковтнув і, кивнувши головою, промовив:

— Містер Х'юїтт вивів чотири гібриди Miltonia sanderea і Odontoglossum pyramus. Одному з них навіть варто дати ім'я.

Отже, вони знайшли там час оглянути оранжерею!

Десь о пів на десяту з'явився Фелікс і попросив дозволу відірвати нас на хвилинку від вечері. Він прийшов порадитись, як переправити з Франції літаком лангустів. А насправді виявилося, що Фелікс хотів лише заручитися згодою Вулфа на морожені лангусти. Проте в нього, звичайно ж, нічого не виходило. Та Фелікс стояв на своєму, і вони з Вулфом усе що сперечалися, коли П'єр завів до кімнати Сару Дакос. Вона з'явилась у призначений час. Я взяв у неї пальто, запропонував кави, й вона не відмовилась. Я посадив її за стіл і, зачекавши, поки Фелікс піде, відрекомендував Вулфові.

Вулф узявся б оцінити на погляд чоловіка, але в жодному разі не жінку. Він глибоко переконаний, що будь-яке враження, яке справляє жінка, оманливе. Заговоривши до гості, він, звісно, очей убік не одвів і висловив сподівання, що місіс Бранер переказала їй розмову зі мною.

Сьогодні міс Дакос була не така жвава, як минулого разу в кабінеті місіс Бранер, і її карі очі теж блищали не так. Місіс Бранер сказала, нібито міс Дакос просто розводила