Читати книгу - "Кід Родело"

Він більше не чув пострілів, і пішов далі, подолавши ще півмилі. З’їхав з однієї дюни і, похилившись уперед, почав сходити на іншу, а коли досяг верхівки, ліг на пісок. Тіло його розпалювалося, але він лежав так якийсь час, обережно виглядаючи з-за гребеня. Потім добре напився і рушив далі.

Вилізши на високу купу піску, що, можливо, укривала наче саван гранітну чи лавову скелю, він побачив море. Воно синіло вдалині, чудове у світлі сонця та прозорому повітрі. А потім він побачив їх. Маленький гурт темних крапок на просторі пустелі.

Між великими дюнами та берегом лежала пласка рідина з широкими ділянками галетної трави та розкиданими мескітами і кактусами. Деінде були плями висохлих озер, більшою частиною не вкриті рослинністю, і, ясна річ, скрізь — креозотові кущі.

На такій відстані він не міг роздивитися, де хто, їх з усіх боків оточували які. Вони, здається, були поза досяжністю пострілів і вичікували. Що ж, Капелюх не поспішає. Тепер він їх візьме, як тільки захоче. Вони були перед ним на рівному місці, без будь-якого захисту від куль, без захисту від сонця.

То можна й почекати.

Розділ тринадцятий

Поміркувавши хвилину, Родело намітив собі шлях до низинки, де індіанці його не зможуть побачити. Він був певен, що вони не чекають на нього, але слід бути обачним. Спустився униз, добре ковтнув з фляги, а потім відшукав неглибокий водорий, яким частина води з Пінакате прокладала собі шлях до моря.

Кілька ярдів до водорию він пройшов рівним місцем, сподіваючись, що індіанці, які були не менше як за милю, надто зайняті своєю здобиччю, щоб помітити його. Опинившись у водориї, що давав якесь укриття, він пішов жвавіше. Раз по раз чулися постріли.

Він знав, що сталося. Капелюх намагався втягти оточених у перестрілку.

Він хотів весь час непокоїти їх, утримуючи від одчайдушних спроб з боєм вирватися з пастки. Він також хотів, щоб вони витратили боєприпаси та енергію.

Ден Родело знав, яку ризиковану гру розпочав і які в нього хиткі шанси, але там була дівчина, яку він кохав, і золото, яке доведе, що він — чесна людина. Хоч яким би було його майбутнє, він не зможе дивитися світові в обличчя, аж доки доведе свою непричетність до злочину. І він прагнув цієї дівчини.

Але було щось іще. Він ніколи не ухилявся від боротьби; коли вже кинуто виклик, треба розпочинати бій. Він не міг ухилитися і від цього бою і мусив його виграти.

Родело знав, що він — дурень, що скоріше за все його відділяють від смерті години, якщо не хвилини. Знав, що коли навіть зможе вирятувати Беджера та Харбіна з кутка, у який їх загнано, все одно йому ще доведеться битися з ними.

Він ішов водориєм, де пісок ще був твердий після останнього дощу. Він не бачив ворогів, але вважав, що до них ще лишається якась відстань. Кілька хвилин не було пострілів; обійшовши заворот водорию, замаскований кущем мескіта, він зіткнувся лице у лице з індіанцем.

Які мав стрічку кругом голови і був одягнений у стару армійську шинель, заплямовану кров’ю. Він збирався виповзти на край водорию, коли почув кроки Родело.

Ден тримав вінчестер двома руками, готовий стріляти, але які був надто близько для пострілу. Він різко ткнув індіанця стволом у горло під саме підборіддя. Почувся глухий моторошний звук, і крик захлинувся. Індіанець заточився, а Родело ступив крок і щосили торохнув його прикладом рушниці по галові. Які впав на пісок, і Родело, нахилившись, зняв з нього патронташ.

Другого вінчестера теж захопив з собою.

Він побачив двох індіанців майже одразу, за п’ятдесят ярдів од себе; вони були наполовину укриті за піщаним пагорбком. Він кинув рушницю мертвого індіанця і підвів свою, коли які помітили його. Вони почали підводити свої рушниці, але він уже стріляв. Його перший постріл, зроблений поспішно, але все ж учасно, влучив прямо у ціль. Він бачив, як індіанець, хитаючись, пройшов кілька кроків і впав. Друга куля влучила у рушницю другого індіанця і пройшла вздовж його руки, залишивши на ній подряпину.

Індіанець став на коліно й вистрілив. Третій та четвертий Денові постріли влучили йому у груди та шию.

Потім Родело кинувся бігти вздовж водорию, несучи з собою обидві рушниці. Його перевага скінчилася, відтепер це просто полювання, у якому він грає роль дичини. Скільки індіанців залишилося — невідомо, але було безпечніше припускати, що їх десять чи дванадцять — аж надто багато.

У невеликому виярку за низьким мескітовим кущем, що давав тільки часткове, ненадійне укриття, Джо Харбін припав до землі з револьвером у руці. Том Беджер, з кривавою подряпиною від кулі на спині, був поруч.

— Що там робиться? — пробурмотів Харбін. — Ми маємо компанію.

— Це Ден Родело, — сказала Нора холодно.

Харбін озирнувся на неї.

— Чорта з два! — сказав він. — Ніхто не може стільки пройти без води.

Кілька хвилин тривала тиша, а потім Харбін побачив індіанця, що швидко пробирався крізь кущі; увага його була явно звернена не на них, а на когось іншого. Це був молодий воїн, і йому вже не судилося постарішати.

Джо Харбін бачив, як він упав на землю, і чекав. Індіанець зробив одну помилку, коли забув про першого ворога, і, зробивши одну помилку, міг припуститися й іншої — звестися з укритої позиції, куди заліг. Досвідченіший воїн проповз би трохи по землі і підвівся за кілька ярдів далі від того місця, де впав.

Молодого які вчили всьому цьому, і він багато разів виконував це практично, а ось зараз забув. Стежачи за Деном Родело, який пробирався вздовж водорию, він повільно підвівся зі своєї позиції.

Він відчув поштовх кулі і впав на коліна. Він сприйняв це, як людина сприймає різкий удар ззаду у поперек. Він не відчув болю, нічого.

Здивований, намагався підвестися, але не зміг. Повільно поникнув на землю, недовірливо дивлячись на свої ноги, які, здавалось, більше не були частиною його тіла. Спробував підвестися ще раз і відчув приступ болю. Обережно провів по спині. На ній з’явилась кров. Помацав ще раз і знайшов пальцями отвір. Куля пробила йому спинний хребет і залишилася десь усередині. Він ліг на спину і подивився у небо. Стерв’ятники були там, чекали.

Капелюх був здивований. Хтось іще вступив у бій, хтось, кого він не бачив. Там міг бути всього один, але його здоровий глузд запевняв, що їх більше. Було кілька