Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том восьмий"

два роки я таки розшукав його і побачив, що Люсі мала рацію: чистий тобі бугай — огрядне одоробло, що ледь човгає між столами й обслуговує відвідувачів. «Не завадило б вам завести жінку, хай би допомагала», — вдався я до нього. «Та вже мав це щастя», — одказав він. «То ви, значить, удівець?» «Еге ж. Збилась моя баба з плигу. Завше казала: здурію від того чаду, тож так воно й вийшло. Якось сунула мені під носа кольта й почухрала світ за очі човном з сивашами. А в морі знялася буря та й потопила чисто усіх».

Тріфзен замовк, утупившись у чарку.

— А що ж дівчина? — не втерпів Мілнер. — Ти урвав, де саме найцікавіше. Щось там було у вас?

— Було. Люсі сказала, що вона дикунка в усьому, крім цього діла. Їй хотілося все ж таки свого, білого. І отак-то мило-люб'язно приперла мене до стіни: поберімся, та й годі! «Незнайомцю, — сказала вона, — ви припали мені до серця, ви такої ж породи, що і я, бо інакше не перебиралися б через Скелясті гори осінньої пори. Погляньте, як тут гарно, мало де в світі е краще. Чом би тут і не залишитися? Я вам буду доброю дружиною».

Я мусив щось робити. А вона чекала. Ніде правди діти, спокуса була страшна, — я вже мало не покохав її. Проте, знаєте, я так і не одружився. І коли тепер оглядаю усе своє життя, то вже ясно бачу: то була єдина жінка, до якої мене вабило, — щира правда! Але тоді вся ця історія здавалась мені надто вже неймовірною, ну я і збрехав, як то и слід порядній людині, — мовляв, я давно вже одружений. «І вона чекає вас?» — запитала Люсі. «Так». «І кохав?» «Так».

Ото й усе. Більше ми до цього не поверталися, і тільки раз вона мало не спалахнула. «Одне моє слово, — сказала вона, — і ви звідси не відійдете… Одне слово — і ви лишитесь тут! Але я його не скажу. Як нема любові, то й не треба».

І вона пішла виряджати мене в дорогу. «Не годиться мені таке казати, — промовила Люсі на прощання, — та я вас так уподобала і дуже ви мені до серця припали… Передумаєте колись, то повертайте!»

Єдине, чого бажав я, — поцілувати її, але не знав, як це зробити, як до неї підступитися. Кажу ж вам: я справді майже кохав її. А вона наче вгадала та й каже: «Поцілуйте мене, аби було що згадувати».

І ми поцілувалися там, у сніговій долині за Скелястими горами, — і розійшлися. Вона довго стояла край стежки, а я рушив за своїми собаками. Півмісяця пробув я у дорозі, поки перейшов через гори і нарешті дістався до першої факторії на Великому Невільничому озері.

Наче далекий прибій, долинув до нас вуличний гамір. Безшелесно ступаючи, офіціант приніс нові сифони. І як подзвіння, падали в тишу Тріфзенові слова:

— Краще б я там залишився… Погляньте лиш на мене. — І ми побачили його сиві вуса, лисину на голові, мішки під очима, обвислі щоки, важке підборіддя, втому й виснаженість обрезклого лиця. Ми побачили руїну людини, що колись була міцною та дужою і яку зводило зі світу надто легке й сите життя.

— Ще не пізно, старий, — ледь чутно прошепотів Бардвел.

— О господи! — скрикнув Тріфзен. — Якби я не був боягуз! Я б міг повернутися до неї. Вона й зараз там. Я б міг усе змінити й жити багато-багато років… з нею… в горах… Залишатися тут — це самогубство, звичайно. Але подивіться на мене — мені сорок сім, а я вже старий. Клопіт у тому, — він затримав чарку проти світла, — клопіт у тому, що моє самогубство легке й приємне. Я тепер тендітний і розпещений. Сама думка цілий день іти з собаками — і то вже наганяє на мене жах. А ще як згадаю морози на світанку або — бр-р! — закрижанілі санки, то й зовсім душа в'яне.

Чарка звично поповзла до губ. Але раптом спинилася. Здавалося, Тріфзен у нападі гніву молосне щосили тією чаркою об підлогу. Тоді настала мить нерішучості й задуми — і чарка знову піднялася до губ. І хоч Тріфзен засміявся хрипко й гірко, слова його пролунали піднесено:

— Вип'ємо за Народжену Серед Ночі! Вона була справді диво!

КОЛИ СВІТ БУВ МОЛОДИЙ

I

Чоловік, дуже спокійний і впевнений з себе, посидів хвилинку на верху мурованої огорожі, вслухаючись у вологий морок — чи не вчує там ознак якої небезпеки. Але слух його не вловив нічого, крім виття вітру в кронах невидимих дерев та шелесту листя на розгойданому гіллі. Вітер гнав густий туман, і, дарма що чоловік не бачив того туману, лице йому обвівало вогкістю, а мур, на якому він сидів, був мокрий.

Як нечутно видерся він на огорожу ззовні, так само нечутно й зіскочив із неї всередину. З кишені він витяг електричного ліхтарика, однак не засвітив. Хоч іти було поночі, світла він зовсім не хотів. Тримаючи ліхтарика в руці й поклавши пальця на кнопку вмикача, він посувався крізь темряву далі. Земля під ногами в нього була м'яка й пружна, встелена сухою сосновою глицею, опалим листям, перегноєм, — нерушеними, видно, цілі роки. Було так темно, що чоловік не міг обминати кущів і раз у раз зачіпав їх. Урешті він простяг перед себе руку, щоб намацувати дорогу, і не раз та рука натикалась на шорстку кору грубих дерев. Скрізь навколо себе відчував він самі ті дерева; невиразними тінями бовваніли вони в мороці повсюди, і його проймало химерне почуття, наче він — малесенька комашка серед тих могутніх стовбурів, які хиляться на нього, щоб його роздушити. Та далі за деревами, він знав, стоїть будинок, отож він сподівався знайти якусь доріжку чи хоч стежину, що виведе його туди.

Раз він опинився ніби в пастці. Куди не поткнеться — скрізь стовбури й гілки або непролазний чагарник, і ніде наче нема виходу. Тоді він засвітив ліхтарика, обачливо спрямувавши промінь собі під ноги, і почав неквапно, ретельно обводити ним довкруг. Біле світло ліхтарика виразно, й різко окреслювало всі перешкоди на його шляху.

Загледівши прохід між грубезними стовбурами, він погасив ліхтарика й рушив туди, ступаючи по лісовій підстилці, ще сухій, захищеній густим листям дерев від крапель роси, що осідала з туману на гіллі. Відчуття напряму було в нього розвинене добре, і він знав, що простує до будинку.

І