Читати книгу - "Таємні стежки"

— Нам нема чого лякатись. Місто бомбити не будуть… Ходімо ближче до вокзалу — подивимось, що там робиться, — шепнув він Грязнову.

Ховаючись попід стінами будинків, щоб не потрапити під осколки зенітних снарядів, Тризна і Грязнов заспішили до вокзалу.

Коли вони добігли до будинку Держбанку, де містилося гестапо, до воріт під'їхала крита, пофарбована в білий колір машина з в'язнями. З кабіни вискочив гестапівець і, лаючись, затарабанив кулаками по оббитій бляхою брамі. Всупереч установленому порядку, їх не відчинили. Подумавши секунду, гестапівець зайшов у парадні двері і зник у приміщенні. Виліз, не заглушивши мотора, і шофер. Боязько поглядаючи на небо, він сховався у нішу біля воріт.

Рішення виникло раптово. Гнат Несторович одним стрибком опинився біля шофера і, схопивши його обома руками за шию, повалив на мерзлу землю.

— Поведеш машину? — кинув він уривчасто Андрію.

Андрій квапливо кивнув головою. Миттю залізли в кабіну. Грязнов включив зчеплення і пустив машину на повний хід.

Ззаду залунали крики, потім постріли. Раптом Андрій відчув пекучий біль у плечі і побачив кров, яка цівкою бігла з рукава. Міцно зціпивши зуби, він ривком підняв руку і поклав на кермо.

Машина неслася по вулицях міста з шаленою швидкістю. Тризна показував напрям: праворуч, потім ліворуч, ще поворот, ще один… Важко дихаючи, він ненароком схопив Грязнова за поранену руку, Андрій скрикнув і, заскреготівши зубами, зі стогоном промовив:

— Обережніше… Що ти!

Машина знову повернула ліворуч, пішла прямо, потім звернула праворуч. На повному ходу влетівши в подвір'я на краю міста, вона збила невеликий дерев'яний стовп, вкопаний у землю, і зупинилася біля муру.

Гнат Несторович вискочив з кабіни і, подивившись на дверцята тюремної машини, гукнув Грязнова. Андрій ледве виліз з кабіни, його похитувало від втрати крові.

— Гей! — гукнув Грязнов і затарабанив кулаком здорової руки у стінку кузова. — Ламайте зсередини. Бийте!

— Не допоможе! — з прикрістю промовив Тризна.

Але це допомогло. Всередині машини почулися шум, глухі удари, і нарешті задня стіна цілком відвалилася. З кузова вистрибнули один за одним дев'ять чоловік.

— Рятуйтеся! — глухо гукнув їм Гнат Несторович. — Рятуйтеся, не баріться!

— Спасибі, друзі.

Люди гаряче дякували Грязнову і Тризні. В районі вокзалу бухали розриви бомб, і величезна заграва освітлювала місто, перетворюючи ніч на день.

XIX

Член бюро обласного комітету партії комуніст «Грізний» до війни був у цьому місті лише один раз, і, власне, ця обставина й дозволила залишити його для організації підпільної боротьби з фашистськими загарбниками.

«Грізний» мав середню медичну освіту і після окупації міста без особливих труднощів улаштувався техніком-рентгенологом на німецький рентгенологічний пункт, який обслуговував кілька військово-польових госпіталів.

Жив він разом з дружиною і трирічною дочкою на околиці міста, на березі річки. Гітлерівці вважали його уродженцем міста Тамбова, а потрапив він у. ці краї на початку війни, повертаючись з відпустки, проведеної на Ризькому побережжі.

Справжнє прізвище «Грізного» було відоме лише чотирьом керівникам самостійних підпільних груп, і в їх числі — Денису Макаровичу Ізволіну.

Тому, коли «Грізний» висловив бажання побачити Ожогіна, Денис Макарович трохи здивувався. Сталося це на другий день після бомбардування вокзалу і поранення Грязнова. Можливо, «Грізний» хоче вислухати міркування Ожогіна про рацію, з якою працює Леонід? Але ж Денис Макарович доповів «Грізному» точку зору Ожогіна. Чи, може, «Грізний» вирішив включити Ожогіна і його друга в активну роботу підпілля?

… Микита Родіонович ішов по місту, вже повитому сутінками, і намагався не втратити з виду Ігорка.

Микита Родіонович радів, що нарешті побачить того, хто тримає в своїх руках усі нитки бойової роботи патріотів міста.

Ігорьок затримався на розі вулиці, покопирсався в своїх черевиках і пішов далі лише тоді, коли відстань між ним і Ожогіним значно зменшилась.

Микита Родіонович зрозумів: мабуть, мета недалеко.

Раптом Ігорьок зник.

«Куди ж він пропав?» подумав Ожогін, однак, не притишуючи ходи, пішов далі.

— Пройдіть вперед і вертайтесь. Двері будуть відімкнені, — долинув голос хлопчика із щілини в дверях невеликого, вкритого дошками будинку.

«Розумний! — подумав Микита Родіонович. — Чудово засвоїв конспірацію. Просто молодець!».

Ожогін пройшов до перехрестя і повернувся назад. Попереду видно самітну жіночу постать. Але ось зникла й вона. Микита Родіонович удавано посковзнувся, і озирнувся назад — нікого. Він відчинив двері і наштовхнувся на Ігорка.

— Там нікого немає? — хлопчик показав рукою на вулицю.

— Нікого.

— Тоді я піду, — і він шмигнув за двері.

Микита Родіонович залишився сам у темному коридорі, не знаючи, що зробити: зачинити двері чи залишити, як вони були, відчиненими.

В цей час з кімнати вийшла жінка із свічкою в руках:

— Заходьте, будь ласка, я сама зачиню.

Будинок мав дві невеликі кімнати. У другій кімнаті біля стола сидів чоловік. З появою Микити Родіоновича він підвівся:

— Товариш Ожогін?

— Так, Ожогін.

— Сідайте. Якщо курите — куріть. Я через хвилинку звільнюсь… Давай, Зіно, закінчимо, — звернувся він до жінки, яка зайшла до кімнати. — На чому ми зупинилися?

Тільки зараз Микита Родіонович помітив на столі портативну друкарську машинку.

Молода жінка — мабуть дружина «Грізного» — з гладко зачесаним назад світлим волоссям, сіла до столу, подивилась на аркуш паперу, закладений в машинку, і промовила:

— «… кожний, здатний тримати в руках зброю…»

— Так, пиши далі, — сказав «Грізний» і почав диктувати текст листівки.

Микита Родіонович утримався від куріння і став уважно розглядати «Грізного».

Ось він який, керівник радянських людей, що борються в підпіллі! Відверто кажучи, він чекав зустріти високу, дужу, широкоплечу людину, а «Грізний», мабуть, навіть нижчий за нього на зріст, з трохи посивілою головою. Темні довгасті очі спокійні і глибокі. Говорить грудним, м'яким голосом, не знижуючи і не підвищуючи його.

Коли закінчилось друкування листівки, Зіна накрила машинку чохлом і вийшла. «Грізний» витер сірник, спалив кілька аркушів копірки, загорнув попіл у клаптик газети і поклав біля лампи.

— Ну, я піду? — спитала жінка, повернувшись у кімнату.

— Іди, Зіно.

Жінка одягла на себе легеньке, зовсім не зимове, сіре пальто, пов'язала голову шаллю і, засунувши в рукав пачку листівок, вийшла.

«Грізний» навів порядок на столі, забрав з нього чистий папір і причинив двері в першу кімнату, яка виходила вікнами на вулицю. Потім сів навпроти Микити Родіоновича і спитав:

— Як по-вашому, Юргенс розумний розвідник?

Початок розмови був незвичайним.

— Здається мені, що розумний, — відповів Ожогін.

— То навіщо ж ви поводите себе так, наче вважаєте його за ідіота?

Ожогіну стало не по собі. Він одвик, щоб з ним розмовляли таким тоном.

— Ви, сподіваюсь, поясните свої слова?

«Грізний» відповів не одразу.