Читати книгу - "Вогняний бог Марранів"

у спину? Дякую, — посміхнулась Енні. — Крім того, Урфін не повинен знати, що ми в Чарівній країні. Прочувши про це, він почне берегтися тоді нам буде набагато важче виконати наказ магічної книги Вілліни.

— А що як нам через ліс обійти варту, — запропонував Тім.

— Це неможливо, чагарник надто густий, — заперечив Артошко.

Усі замислились, а потім Енні весело вигукнула:

— Які ж ми дурненькі, зовсім забули про срібний обруч. Ми пройдемо невидимками.

Відразу подбали про те, щоб не сполошити Марранів. Діти роззулись, а копита мулів Тім обмотав листям перев'язавши їх ліанами.

Було зроблено пробу. Діти рушили по жовтих цеглинах, тримаючись за руки й ведучи мулів за вуздечки. Енні торкнулась рубінової зірочки. Вийде чи ні?

— Не видно й не чутно! — радісно оголосив спостерігач Артошко, коли процесія пройшла повз нього два десятки кроків.

А коли вже пес з його зіркими очима й чуйними вухами нічого не виявив, то тим паче не помітили мандрівників дозорці Стрибунів. Спосіб проходити повз ворожі застави виявився чудовим. Інакше довелося діяти, коли подорожні зустрілися з великим загоном Марранів, посланим проти Жуванів та рудокопів.

Це про нього Реллем мусив попередити Кокуса й Ружеро.

Тупіт численних ніг і гамір голосів Енні й Тім почули ще здаля. Розійтися з Урфіновими солдатами на вузенькій дорозі було неможливо. На щастя, неподалік у ліс повертала стежка. Від'їхавши на півсотні кроків, мули й люди скупчилися, і Енні натисла заповітну зірочку.

Одчайдушне юрмисько — три сотні Урфінової армії — просунуло мимо, сміючись і теревенячи, і жоден з вояків не здогадався, що тут, зовсім поряд, зачаїлись вороги.

Надвечір наступного дня наші герої побачили блакить Великої річки.

Попереджені Реллемом про те, що пором охороняється, мандрівники завчасу зійшли з дороги і рушили вздовж берега. Знайшовши зручне місце, вони перепливли річку, не злізаючи з мулів.

До Смарагдового острова лишалося йти два дні і всього кілька годин їхати на мулах. Але в цій густонаселеній місцевості доводилося поводитись дуже обережно. Довкола шастали Стрибуни, і потрапляти їм на очі поки що це варто було.

Навіть мешканці Смарагдової країни, зустрівши дівчинку, так схожу на Еллі, певна річ, заговорять про це, і чутки можуть докотитися до Урфіна. І діти зважились на сміливий крок: вони задумали йти пішки. Так їм буде простіше послугуватися чарами срібного обруча.

Енні й Тім сушили голови над тим, що робити з мулами. Залишати їх на сонці було небезпечно: вони так зарядяться енергією, що їх тоді не втримає ніяка припона Тім сховав мулів у затіненій гущавині, про всяк випадок міцно зв'язав їм ноги і закидав скакунів гілками й листям.

Тепер мулів не помітить випадковий подорожній. Діти повкладали в рюкзаки найнеобхідніше, попрощалися з Цезарем та Ганнібалом і попросили славних тварин набратися терпіння й чекати на їхнє повернення, яке, можливо, трапиться не так уже й скоро.

Потім вони вийшли на дорогу ВЖЦ і невидимками попростували до Смарагдового острова. Тут усе було зеленим. У зелених гаях ховалися ферми з яскраво-зеленими стінами і блідо-зеленими дахами. Огорожі садів та пшеничних ланів мали колір морської хвилі, а дороговкази були пофарбовані темно-зеленою фарбою.

З розповідей сестри Енні знала, що і в одязі мешканців Смарагдової країни переважали зелені кольори. Проте фермери, котрі зрідка зустрічались дітям, ходили в лахмітті, колір якого годі було розібрати. Їх геть-чисто обібрали Маррани.

РАТНІ ПОДВИГИ ОЙХХО

тим часом полк Марранів, що його послав Урфін, ішов завойовувати Блакитну країну. Вів солдатів полковник Харт, кремезний силач з величезними п'ястуками. Глибока зморшка на його лобі свідчила, що він чимало років пробув у рабстві — надто нерозважливо бився він об заклад на змаганнях.

Наближаючись до поселення рудокопів, солдати підтяглися, гамір і пісні в їхніх лавах припинились. Харт вислав розвідників, і ті невдовзі повернулися з повідомленням, що вони нікого не зустріли, лише шлях їм перегородила якась незрозуміла споруда.

Полк вирушив у наступ. Але за поворотом Марранів спинила барикада. Так, в очікуванні ворогів, рудокопи не сиділи склавши руки.

Між крайніми будинками поселення височів завал, де в химерному безладі змішалися стовбури дерев, залізні плуги, борони, покладені зубцями догори, масивні шафи і садові лави.

Обминути барикаду не дозволяли глибокі рови, на дні яких стирчали гострі кілки. Доки Харт роздумував, як вчинити в цих складних обставинах, на верхівці завалу з'явився правитель Ружеро.

— Люди з далекої країни, що вам тут потрібно? — голосно запитав він.

Полковник Харт виступив наперед:

— Від імені його величності короля Урфіна Першого пропоную вам скласти зброю і визнати його владу.

— А які переваги це нам дасть? — поцікавився Ружеро.

— Ну, які… — Не спокушений у мистецтві дипломатії, Харт замовк. — Ви платитимете Великому Урфінові данину, а за це він оборонятиме вашу країну від ворогів…

Ружеро зареготав:

— Ми живемо тут уже вісім років, і за цей час уперше побачили ворогів. І вороги ці — ви! Хіба що ви охоронятимете нас від самих себе?..

Полковник відчув, що словесний поєдинок він програє, і розлютився.

— Ет, що там балакати?! — загорлав він. — Бий його, хлопці!

Але перш ніж солдати встигли схопитись за пращі, Ружеро зник за барикадою, і з її непомітних отворів ударили тугі струмені холодної води, збиваючи з ніг ошелешених Марранів і промочуючи їх до кісток.

Це був перший «сюрприз» рудокопів. Вони притягли із садків помни, приготували якомога більше води і нею ж охолодили войовничий запал Стрибунів.

Ковзаючись по калюжах, спотикаючись, падаючи і знову підводячись, солдати в паніці відступили. Харт і ротні командири сяк-так встановили порядок і вишикували людей.

Харт погрозив невидимим захисникам поселення кулаком.

— Так вам це не минеться! — пообіцяв він.

Пекуче сонце Чарівної країни швидко висушило промоклих Марранів, підсохли й калюжі на дорозі. Військо знову перейшло в наступ.

Запаси води у рудокопів скінчились, і окремі слабенькі цівочки вже не могли налякати нападників Чіпляючись за гілки дерев, за руків'я плугів, за всілякі виступи, Маррани дерлися на барикаду і вже наближались до її верхівки. Тоді почав діяти другий «сюрприз» Ружеро.

Із найближчого гаю, швидко вимахуючи шкіряними крильми і хижо роззявивши зубату пащеку, вилетів величезний дракон і кинувся на вороже військо.

Стародавнє плем'я літаючих драконів давно вже вимерло в усьому світі, і рештки його збереглися лише у вогкій напівтемряві Підземної країни, Рудокопи приручили їх, коли ними правили ще королі, на них пильнувала королівська охорона. З усіх драконів найручнішим і найкмітливішим був Ойххо. Це він переправив Еллі й Фреда до Канзасу