Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

до нього, що його зовсім забули, частував марципанами чи мандаринами, потім ми з їдальні йшли через порожню, неопалювану кімнату, де стіни прикрашало золоте різьблення, стеля була розмальована під блакить, а меблі — оббиті саєтою, як у моїх рідних бабусі й дідуся, але жовтою, і розташовувалися в наступній кімнаті, власне курильні, яку дідусь називав своїм робочим кабінетом. Тут скрізь висіли Гравюри, які зображували на чорному тлі дебелу рожеву богиню з зіркою посеред лоба, богиня правила колісницею й стояла на земній кулі. Ці Гравюри були у великій моді за Другої імперії, бо в них убачали щось помпейське; потім усі їх повикидали, а нині знову почали ними захоплюватися тому, а може, не лише тому, що вони нагадують Другу імперію.

Я зоставався в діда Адольфа доти, доки до нього приходив камердинер спитати від імені візничого, коли закладати коней. Дід поринав у роздуми, а зачарований камердинер боявся потривожити його найменшим рухом, з цікавістю чекаючи, чим це завершиться. А завершувалось усе одним і тим самим. Після довгих вагань дід незмінно вирікав:

— У чверть на третю.

Камердинер здуміло, але без усякого ремства, повторював:

— Чверть на третю? Гаразд… Я так і перекажу…

В ту пору я закохався в театр, але платонічно, бо мої батьки ніколи не брали мене з собою на вистави. А яка це втіха — я уявляв зовсім хибно: думав, кожен глядач дивиться ніби в стереоскоп на картину, яку показують тільки для нього, хоча вона нічим не різниться від тисячі інших картин, на які націлені стереоскопи інших глядачів.

Щоранку я бігав до тумби Морріса читати театральні афіші. Годі собі уявити щось безкорисніше й щасливіше, ніж ті мріяння, які навіював мені кожен оголошуваний спектакль, — мріяння, нерозривно пов'язані не лише з образами, породжуваними назвами п'єс, а й з барвою афіші, ще вогкої й зжолобленої від клею. На вишневих афішах Французької комедії красувалися такі химерні назви, як «Духівниця Цезаря Жіродо» або «Цар Едіп», а на зелених аркушах Комічної опери в очі впадали снігово-біла егретка, яка прикрашала «Діамантову корону», та гладенький таємничий атлас «Чорного доміно». Оскільки мої батьки сказали, що на перший раз я маю обрати одну з цих двох вистав, то я намагавсь осягти розумом їхній зміст, хоча назви ці були все, що я про них відав. Намагавсь уявити собі ту втіху, яку обіцяли мені афіші, порівняти насолоду, яку дістану й від тої, й від тої вистави. Насамкінець я так яскраво уявив собі першу п'єсу, блискучу, пишну, й другу п'єсу — тиху, оксамитову, й не знав, котрій віддати перевагу, як нездатний був би зробити вибір, коли б мені давали на десерт рис «імператриця» або славетний шоколадовий крем.

Усі мої розмови відтак снувалися навколо акторів. Я їх ще не бачив, але їхня гра була для мене першою з тих розмаїтих форм, яка давала відчути, що представлено в цих формах Мистецтва. Найменша одміна в манері акторів декламувати якусь тираду набирала незмірної ваги. З огляду на те, як про них відгукувались, їхні імена складалися в мене за списком у міру їхньої талановитосте, і я торочив напам'ять ці списки з ранку до вечора, отож насамкінець вони ніби затужавіли в моєму мозкові і вже дошкуляли своєю закоцюблістю.

Згодом, у колежі, заводячи на уроці розмову з новачком, коли вчитель не дивився в наш бік, я завжди починав з питання, чи бував мій сусіда вже в театрі і чи згоден він, що найбільший наш актор, звісно, Ґо, другий — Делоне тощо. І якщо, на його думку, Февр котувався нижче за Тірона, а Делоне — за Коклена, то раптова жвавість, із якою ім'я Коклена, утративши скам'янілість, скоцюрблювалося й перекочувалось на друге місце в моєму мозкові, дивовижна моторність і живодавчий запал, з яким Делоне перескакував на четверте місце, породжували відчуття життя й розквіту в моїй освіженій і заплідненій голові.

Але якщо думка про акторів так безмірно захоплювала мене, якщо сам вигляд Мобана, який виходив пополудні з Французької комедії, кидав мене в дрижаки й муки безнадійної любови, то настільки ж дужче сум'яття поймало мене при імені якоїсь «зірки», що сяяла на дверях театру, або ж коли личко жінки, яку я брав за актрису, світило мені крізь шибку карети, запряженої кіньми з трояндами, що квітли на вуздечках.

Які безплідні й болісні були мої зусилля уявити собі їхнє приватне життя! Я розміщав у порядку обдарованости найславетніших акторів: Сара Бернар, Берма, Варте, Мадлена Броан, Жанна Самарі, проте цікавили мене й усі інші.

Тим часом мій дід Адольф був знайомий із багатьма з них, а також із кокотками, яких я плутав з актрисами. Він вітав їх у себе. Ми одвідували діда тільки в певні дні, бо в інші до нього приходили жінки, з якими дідові родичі не зустрічалися, принаймні не вважали для себе можливим зустрічатися. Що ж до самого діда, то він, навпаки, залюбки знайомив з моєю бабусею гарних удовичок, які, десь найпевніш, і не були ніколи заміжні, або графинь з гучними йменнями, які були, безперечно, лише милозвучними псевдонімами. І не тільки знайомив, а й дарував їм родинні коштовності, що спричинювало вже не раз сварки з братом. Я нерідко чував, як мій батько, при згадці у розмові прізвища якоїсь актриси, з усмішкою казав матері:

— Приятелька твого дядька.

І тоді я думав: дорослі, може, роками марно домагаються прихильносте жінки, яка не відповідає на їхні листи й велить воротареві гнати всіх геть, а от мій дід може позбавити цієї мороки такого шмаркача, як я, рекомендувавши його в себе вдома актрисі, неприступній для багатьох, бо вона є його щирим другом.

Отож під тим приводом, ніби один з моїх уроків перенесено так невдало, що це вже кілька разів заважало й заважатиме надалі навідувати діда Адольфа, — обравши день, коли ми до нього звичайно не ходили, я врахував те, що наші поснідали рано, вийшов з дому й, замість вирушити глянути на афішну тумбу (на цю прогулянку мене пускали самого), я побіг до діда.

Біля ґанку стояв екіпаж, запряжений парою в шорах, оздоблених червоними гвоздиками; в петельках у візничого теж красувалася така гвоздика. Ще на сходах я почув сміх і жіночий голос, але тільки-но подзвонив — запала тиша, а двері хтось ізсередини замкнув. Камердинер, побачивши мене, збентежився й сказав, що дід Адольф дуже заклопотаний і навряд чи прийме мене, одначе все-таки подався доповісти, і в ту саму хвилину вже знайомий